Здавна люди вірили, що весну несуть на крилах журавлі. Пролетять їхні зграї над ланами й лісами, погублять золоті
ключі, якими сонце відчиняє щедрі комори землі-годуваль-ниці,— і не впізнаєш тих ланів і лісів. Неначе безкрає зелене море розлилося від обрію до обрію!
Все вражає око такої пори, коли навіть старий тин з верболозу покущився молодим пагінням. Та найбільша втіха для господаря — кучеряве руно паростків жита-пшениці. Як же личить землі цей смарагдовий оксамит! А скільки праці докладено, аби так радісно він заярів навесні. Тож і радіє господар: віддячить нива за важку працю гарним врожаєм.
З діда-прадіда зеленіють під сонцем поля України, у сивій давнині губиться перша рілля. Проте земля не забуває дбайливих рук, які її обробляли. Пильно береже вона витвори тих рук, лише часом віддає свої скарби прийдешнім поколінням, і тоді відкривається багато таємниць минувшини.
Ось про що розповіли череп’яні уламки, знайдені неподалік села Трипілля…
Колись давно жили в тих краях люди. Були вони дужі й завзяті, кмітливі та вправні. А вродою були подібні до своєї землі: стрункі, як тамтешні гаї, з густим, як степова трава, волоссям, з великими, мов озера, очима.
Мешкали трипільці в охайних глиняних будиночках, часом навіть триповерхових. У середині такої споруди, поділеної на кілька кімнат, була піч або відкрите вогнище. Будинки розташовувались один біля одного рядами — вулицями, що утворювали коло, подібне до сонця. Бо любили трипільці сонце й небо. Та над усе шанували свою рідну землю, що не тільки давала притулок і захист від ворогів, а була їм за щедру матір. Вони орали та засівали її, а вона щоосені обдаровувала їх золотим збіжжям.
Нелегкою була праця хлібороба. Скільки разів, зневірившись у власних силах, здіймали трипільці руки до неба, вимолюючи то дощу, то сонця. Так у турботах про врожай бігло-збігало їхнє життя.
Та не тільки хліб вирощували трипільці: багато інших знань і вмінь подарувала їм земля. Були вони також гончарами та художниками: виготовляли різноманітний глиняний посуд, який розмальовували червоною, чорною й білою фарбами. Миски, глечики, горщики трипільців були прикрашені візерунками, які бачимо й на сучасних вишиванках та писанках. Не зів’яли трипільські візерунки, бо змальовані вони з навколишньої природи. Тут і сплетені стебла пшениці, і синя волошка поміж густого колосся, і жайвір, що злетів високо в небо, і сила-силенна інших див, найбільше серед яких — золотий лан стиглої пшениці під спокійним небом.
(371 сл.) (За О. Данилевською)