Що змушує людину «сідати» за спогади? Мабуть, у кожного є свої мотиви, серед яких і неусвідомлені. Але є й очевидні спільні, ностальгія; бажання зафіксувати й зберегти для нащадків знаковий світ свого власного, як тепер кажуть, часопростору; потреба узагальнити свої життєві враження, свій досвід, підбити підсумок свого життя бодай для самого себе. Може бути і якийсь полемічний імпульс, якась своя затятість або спроба внести корективи в уявлення сучасників про тебе.

Мабуть, усі ці мотиви не чужі й мені. Хоч у кожного вони озиваються по-своєму.

Я розповідатиму не так про себе, як про людей, з якими мене зводила доля. Причому не так про великих і видатних, як про невідомих і «безіменних». І це природний наслідок мого способу життя, особливості моїх життєвих контактів: я почувався чужаком серед іменитих і не відчував до них потягу (за винятком випадків, коли виявлялася якась внутрішня близькість), зате мене завжди дуже цікавили й приваблювали світ, думка, слово людей, серед яких я жив, — родичів, сусідів, студентських друзів, селян, робітників, просто випадкових знайомих або попутників у поїзді. Мені здавалися значущими випадково почуті уривки розмов на вулиці, чиїсь репліки — за цим я в уяві реконструював чийсь образ, чиєсь життя. Мені дуже любо в цьому обжитому світі минулого, у спогадуваному колі давніх друзів, знайомих і малознайомих, близьких і далеких людей, у хаосі їхнього незабутнього різноголосся.

І останнє. Спогади – не підручник історії. І не сповідь. Публічна сповідь — справа блюзнірська, якщо ти — не Августин Блаженний, або гра. Є речі, сповідатися в яких можна тільки перед самим собою або перед Господом Богом. Моя пам’ять і без того «мстива» щодо мене, увесь час виловлює мені з минулого великі й малі провини: комусь мимоволі зробив прикрість, перед кимось оконфузився, комусь не допоміг. Вистачить мені самому мати справу з такою пам’яттю. Зрештою, є сторони життя, сказати б, інтимні, про які недоречно говорити стороннім. Я не вірю тим, хто декларує цілковите самооголення, — часто це хитрощі цинізму.

Не обіцяю говорити все, що знаю, про себе і про інших. Зате обіцяю не говорити того, чого не знаю, обіцяю не говорити неправди. По-моєму, це максимальна вимога до спогадів.

Людям, які вже прожили більшу частину свого життя, неодмінно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам довелося почати життя заново, чи прожили б ви його так само чи інакше? І більшість дає (принаймні більшість радянських людей давала) героїчну відповідь: тільки так! Мені здається, не може бути безглуздішої відповіді, ніж ця, навіть якщо вона освя-
чена видатними іменами. Адже завжди людина може прожити життя розумніше, ніж прожила. З іншого ж боку, тільки ціною непоправних помилок і втрат вона приходить до «розумнішої» версії життя. І слава Богу, що не може її реалізувати: бо то було б уже не її життя, а життя зовсім іншої, фінально-випрямле-ної, тобто несправжньої, особистості.