Наприкінці XVI ст. в Україні значно змінилося розуміння сенсу життя. Поширення ренесансно-гуманістичних ідей зумовило появу нового образу людини і світу, спричинило осмислення людини як творчої особистості, здатної творити себе й змінювати світ. Сенс її життя вбачався не лише в служінні Богові, а й у здійсненні свого земного призначення, в активній діяльності, реалізації власних творчих потенцій. Для Станіслава Оріховського сенс життя полягав у досягненні щастя та особистої свободи, яку він вважав неоціненним скарбом. Йому був притаманний оптимістичний погляд на людське життя, можливість здобути в ньому гармонію і щастя. У пошуках мети життя людини він спирався на твердження Арістотеля, що «доброчесність і наука є двома речами, які наш розум полюбляє від свого народження і вживає як свою природну найсолодшу страву»; оскільки людина живе завдяки душі, а в душі міститься доброчесність, то через доброчесність душі вона добре живе; добре жити і мати успіх — те саме, що бути щасливим, тому бути щасливим означає жити доброчесно.

Українські мислителі католицького віросповідання, зосереджуючись на питаннях земного життя людини, надавали перевагу не подвижництву ченців, які ізолювалися від світу в монастирських келіях, а добрим справам і вчинкам людей у реальному житті, діяльним, творчим особистостям. У своїх творах оспівували визначні події, добрі справи співвітчизників: відкриття, наприклад, Острозької гімназії, яку автор поеми «Про Острозьку війну» Симон Пекалід називає «прекрасним творінням, Острозького імені гідним». Особливо славились у панегіриках і «похвалах» подвиги полководців — захисників краю від турецько-татарських навал (Мартин Пашковський, Симон Пекалід, Матвій Стрийковський, Ян Гербурт Щасний, Лукаш з Нового Міста та ін.).

Розвивали вітчизняні мислителі ідеї гуманістичного антропоцентризму з притаманним йому стихійним самоутвердженням особистості в її земному вимірі. На індивідуальних непересічних якостях людини концентрували увагу острозькі книжники, які прославляли у своїх творах магнатів, суспільних і церковних діячів, їхні вчинки. Зокрема, Севастян Кленович, як і гуманісти епохи Відродження, звеличував саме риси характеру людини, які середньовічна церква вважала гріховним проявом надмірної гордості, оскільки вони суперечили проповідуваним нею послуху, смиренності, однотипності в поведінці і способі мислення пастви. На противагу доренесансним письменникам Севастян Кленович висловлюється про себе в першій особі — «я», а до свого співбесідника, за звичаєм гуманістів, звертається на «ти». Автобіографізм, неприхована гордість за своє Я і усвідомлення власної значущості притаманні творам Станіслава Оріховського. Про себе автор пише в третій особі, як про «Станіслава Оріховського», долю якого ставить поряд із найважливішими подіями держави. Як і для Еразма Роттердамського, кожна людина має для нього самодостатню цінність.

Для ренесансних мислителів головними якостями людини були такі чесноти, як гідність, мужність, доброта, доблесть, розсудливість, благородство. Поняття доброчесності включало стійкість характеру, мужність, енергійність, розсудливість, передбачливість, прагнення здобути особисту славу. Станіслав Оріховський розумів доброчесність ще і як цнотливість: «Волію покинути любу батьківщину, ніж цнотливе життя». Відродити цю чесноту в католицькій церкві він радить і Папі Римському. Для утвердження власної цноти й доброчесності людина повинна використовувати природний розум і кмітливість. Симон Пекалід утверджував ренесансно-гуманістичну думку про спроможність людини своїми силами, завдяки доброчесності або доблесті піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Він мріяв про час, коли зникне «злочинне безглуздя» і запанують чесноти. Оспівували «героїчне благородство», «лицарські чесноти», «блискучі здібності», «знаки лицарської сили», славу, мужність, шляхетність, щедрість видатних історичних осіб та своїх сучасників Касіян Сакович і Павло Кросненський. У можливості людини вдосконалювати себе був переконаний Григорій Саноцький.

У середньовіччі людину цінували і прославляли передусім за аристократичне походження, давність роду, титули. Для гуманістів значущість людини залежала від її особистісних якостей, доброчесності, таланту і вміння їх реалізувати. Таке розуміння цінності людини висловлювали Станіслав Оріховський, Григорій Саноцький, Симон Пекалід, Касіян Сакович. За рівність усіх станів у Польщі виступав Станіслав Оріховський, навіть короля він оголошував братом, а не паном своїх підлеглих, який «повинен показати мені свій розум і кмітливість…, щоб я підсилив твої природні здібності». Шануючи шляхетський стан, до якого належав, він наголошував, що шляхта повинна щоденно підтверджувати вчинками свою шляхетність, єдиним доказом якої є особисті якості її представників й узгоджені з ними доброчесні вчинки. Герби, які шляхетський загал вважав доказом своєї шляхетності, насправді є тільки «знаками шляхетства», а не шляхетністю: «мудрий господар, коли пиво квасніє, піну змітає; так і ти відкинь герб, якщо твоє шляхетство зледащіло». Думку про те, що високе достоїнство людини засвідчують її особисті якості і вчинки, а не родове походження, утверджували Симон Пекалід і Григорій Саноцький.

Українські гуманісти XVI — початку XVII ст. були переважно представниками «католицької Русі». Спираючись на вітчизняну традицію, ідеї європейського Ренесансу, вони обстоювали творчу могутність людини, її здатність стати творцем своєї долі й щастя. Цю ідею вони розвивали не в спеціальних трактатах, а здебільшого в художніх і публіцистичних творах, створюючи персонажів, що діють, покладаючись на розум, а не на випадок, тобто насамперед на власний задум, а вже потім на волю Божу. І гинуть вони, на думку Станіслава Оріховського, не так із волі Божої, як через дурість, «невластиві дії» тощо. За словами Григорія Саноцького, люди, «поступаючи крок за кроком уперед, виходять із варварського стану своїм власним трудом і самі є творцями власної долі». Ідею «людини — творця своєї долі й гаразду» поділяли Хома Євлевич (критикував «недоріків», що воліють чекати манни з неба й нічого не робити), Симон Пекалід (славив князя Костянтина-Василя Острозького за те, що «не раз показав у боях свою душу хоробру»), Касіян Сакович (оспівував подвиги гетьмана П. Сагайдачного, який «добрим ділом» собі славу добуває), Іван Туробінський, Микола Гусовський, Матвій Стрийковський.

На противагу пасивно-споглядальному ідеалу середньовіччя із притаманним йому зневажливим ставленням до фізичної праці, сприйманням особистого в людині як вторинного, незначного, епоха Відродження висунула на перше місце ідею активної, цілеспрямованої людської діяльності, що має на меті облаштування земного буття. Наприкінці XVI ст. ідея діяльного життя стає провідною у творчості українських гуманістів, які, звеличуючи інтелектуальну працю, письменника, релігійного діяча, військові подвиги полководця, віддавали належне і фізичній праці, особливо землеробській. Григорій Самборський (Чуй Русин) прославляв «плугатаря з дідуських полів у Перемишлі славнім», який «труду чимало віддав, орючи там широкії ниви». Основою людського існування вважав працю Севастян Кленович, герой творів якого не аскет, що втікає від світу, а людина дії — моряк, що відкриває нові землі, купець, учений. Уся його поема «Роксоланія» — гімн праці. Шимон Шимонович у своїх віршах захоплено розповідає про роботу і життя косарів тощо. Високо оцінював активну суспільно корисну діяльність Станіслав Оріховський. Поважали людину за особисті заслуги, а не за родову шляхетність Кирило Транквіліон-Ставровецький, Симон Пекалід, Дмитро Наливайко, Касіян Сакович, Мартин Пашковський, Георгій Тичинський, Григорій Саноцький, Хома Євлевич.

У полеміці проти аскетизму західноєвропейські гуманісти зверталися до античного епікуреїзму — етичного вчення, що ґрунтується на розумовому прагненні людини до щастя. У середньовічній літературі епікуреїзм тлумачили як радикальний натуралізм, висловлювали негативне ставлення до Епікура і його вчення. Навіть Станіслав Оріховський, погляди якого часто були суголосні епікурівським, не сприймав грецького філософа. Епікурейський принцип насолоди, що розумівся як задоволення природних духовних і тілесних потреб людини, поділяв в Україні Григорій Саноцький, обґрунтований Епікуром ідеал вищого блага поєднувався в його свідомості з переконанням, що виправляння помилок природи й удосконалення життя залежать цілком від людських можливостей. Українські мислителі вважали, що природа не лише дала людині органи відчуття, які дають їй змогу насолоджуватися красою світу, а й створила цю красу. Прагнення до краси закладене в людині від природи. Тому вона має право отримувати задоволення від краси землі й усього сущого на ній. Описи природи як об´єкта естетичної насолоди присутні в поезіях Севастяна Кленовича, Івана Домбровського, Симона Пекаліда, у типово ренесансному дусі змальовував красу літнього дня, центральною фігурою якого є «сонечко милесеньке, око дня ясного», Шимон Шимонович («Женці»).

Ідеал гармонійної особистості найяскравіше втілений у творчості Григорія Саноцького, а також Станіслава Оріховського, який значну увагу приділив і проблемі щастя. Кожен індивід, вважав він, здатен забезпечити собі «щасливе й добре існування». «Добре жити й мати успіх — те саме, що бути щасливим; тому бути щасливим означає жити згідно з доброчесністю». Головне в людському житті — досягти гармонії й щастя. Станіслав Оріховський не погоджувався з Арістотелем, що будь-яке щастя починається й закінчується в земному світі. За його словами, Арістотель не міг думати інакше, бо не знав Божого благословення. Про можливості досягнути щастя розмірковував і Касіян Сакович, який у розв´язанні цієї проблеми звертався до «Тускуланських бесід» Цицерона, де автор виклав свої думки про шляхи здобуття щастя.

Українські гуманісти-католики негативно ставилися до заведеного в католицькій церкві целібату (лат. caelibatus — неодружений, самотній) — закону про безшлюбність духівництва, і виступали за його скасування. Шлюб і сім´я, на їхню думку, природні, а тому порушенню шлюбного зв´язку, руйнуванню сім´ї ні в природі, ні в законах немає виправдання. Гуманісти виявляли шанобливе ставлення до жінки, яку слід поважати нарівні з чоловіком. У своєму вірші Іван Домбровський стверджував, що жінкам притаманні такі чесноти, що й чоловікам: «Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто, подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки».

Особливо палко обстоював і виступав за право людини діяти згідно із законами власної природи Станіслав Оріховський, тавруючи у своїх публіцистичних творах закон католицької церкви про безшлюбність (целібат), обґрунтовуючи природність шлюбу, проголошуючи гімн жінці («Закон про целібат», «Послання до Папи»). Висловлюючи негативне ставлення до аскетизму, він наполягав на ідеї тілесної природи людини, захищав її право на відмову від неприйнятного для неї способу життя (йшлося про право відмовитись від сану священнослужителя). Кожна людина, на його думку, обдарована певними лише їй притаманними природними здібностями, має свої вподобання й обов´язки, дотримування яких гарантує їй щасливе життя.