Було те багато тисяч років тому. В приазовських степах жило плем’я молочаїв. І були в племені двоє хлопчаків-ровесників, Яр і Гул, які з дитячих років завзято змагалися одне з одним, намагаючись в усьому бути першими. Хто далі кине камінці, хто вище вилізе на дерево, хто скочить на спи­ну тільки-но прирученому бикові. Часто зчіплялися в борні, Яка виснажувала обох, але не виявляла переможця.

Прийшла пора юнакам ставати мужами. Зібралося все плем’я і вирушило до Гори Бика. Біля тієї гори просили люди милостей, вдалого полювання, добірного улову, багатого збо­ру плодів. Ватажок племені підвів юнаків до чаклуна, який владарював там.

Чаклун відвів хлопців до печери, викресав вогонь. На освітле­ній стелі всі побачили зображення четвірки биків, що стояли колом – хвостами всередину, наставивши роги на невідомого ворога.

– Отак ви мусите захищати своє плем’я, забувши всілякі чвари. Тільки тоді подолаєте ворожі племена й захистите сто­янку від хижих звірів, – промовив чаклун. – Відправляйтеся на полювання і вполюйте великого звіра, доведіть, що ви рів­ня чоловікам племені. Тоді відбитки ваших ніг будуть викарбувані на цій скелі.

Уперше Яр збирався на лови, не ховаючись від матері. Він узяв із собою списа, кам’яного ножа, кресало. Зустрілись із Гулом, пішли в степ. Дорогою посперечалися. Яр пропонував шукати вовчу стежку до води, а Гул – нору звіра. Так і розі­йшлися.

Яр швидко відшукав на стежці широкі відбитки вовчих лап. Викопавши на ній яму, сховався в траві, чекаючи на звіра.

На ранок другого дня з’явився сірий. Здоровенний, з куд­латою шерстю на загривку. Спокійно пройшовши стежкою, перед самісінькою ямою вовк спинився, обнюхав очерет, що прикривав її, гребонув настил передньою лапою, позадкував. Потім, сильно відштовхнувшись, розбігся і переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк величезни­ми стрибками понісся просто до Ярової засідки.

Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряг у вов­чому загривку, а сірий зі страшним гарчанням плигнув на хлопця. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жерт­ві, і втягнув голову в плечі. Лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло. Вовк тріпонувся, пазурами здер шкіру з Ярових рук. Та хлопець не відчував болю. Намагаючись пе­рекинути звіра, раптом відчув гострий біль – вовк упіймав іклами його плече. І вже несила стискати кудлату шию… Втрачаючи свідомість, Яр почув короткий свист у повітрі.

Коли очуняв, побачив звіра поруч. Той не ворушився. За­кривавлений Яр повернув голову і побачив, що до нього про­стує… Гул, несучи широколисте помічне зілля, яке спиняє кров і гоїть виразки.

–   Приклади до рани. Я заночував біля нори, але проспав сі­рого. Потім побіг його слідом.

–   Це твій вовк, – сказав Яр.

–   Ні, твій.

–   Він наш, – хитнув головою Яр.

Надвечір, коли вгамувався трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів, несучи вовче тіло. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам’яній скелі їхні стопи.

(450 слів)
За Ю. Хорунжим