Як одвирує хурделицями зима, а сонечко зігріє землю та води, збирається Данило Коряк до своєї лісової сторожки. Там він має оберігати від усякого лиха цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали в жолудях, берізок, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків.
Зібравшись, вирушає в дорогу, покликавши за собою малого, проте бідового рудого, криволапого песика Кузьку.
І йдуть.
За плечима в Данила — лантух, у якому усяка-всячина, і рушниця, на ногах поклеєні великими латками (щоб не протікали) гумові чоботи, а на ремінці поверх старенького піджака — шкіряні торбинки з набоями.
І хоч як важко Данилові нести свій лантух, старий, одначе несе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, у лісі, далеко від села, не проживеш.
Данило високий на зріст і цибатий, як лелека, тому іде швидко. Зате Кузьці доводиться бігти, хекаючи і висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха, одне нашорошене, друге опало й теліпається, як неживе, схоже, як Данилова шапка — одне вухо вгору, друге — униз..
Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко: Данилові можна перебрести, а Кузь-ці треба оббігати кружка, по сухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна буде погавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють кроками калюжки, шукаючи поживи.
Ліс зустрічає Данила, як батька: гілля немовби розступається з-понад стежки, щоб він не вдряпнувся, пе-ньки немовби відступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечко просівається крізь молоде листя та цвіт диких яблунь.
Данило повертається до сторожки, назбиравши дровець, розкладає багаття. Дим від нього підіймається вгору, і тоді здається, ніби усі дерева цвітуть.
Утомившись за день, Кузька лягає біля багаття, кладе голову на передні лапи й, не кліпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі — заходить вечір.