Творче завдання: поміркувати, чому на території України віддавна спалахували повстання і визвольні рухи. У Білої Птахи боліли крила.
У Білої Птахи кривавилось серце, кривавилось, бо дванадцять днів і стільки ж ночей летіла вона над Зеленою Верховиною, і не було оселі людської, хащі потаємної, пралісу густого, гори крем’яної, полонинки зеленої, куди б вона не зазирнула, але ніде Біла Птаха надовго не сідала: ні на оборіг почорнілий, ні на причілок хатній, ні на стежку добру маржинну, ні на дерево садове, лише хвилю-другу перепочивала на дикому камені й знову розправляла крила, і знову металася, курличучи над горами, ніби у величезній клітці.
У Білої Птахи боліло кожне перце.
У Білої Птахи скиглило серце, скиглило, бо за дванадцять діб безперестанного руху нікому не навіщувала щастя і добра. Бачила Біла Птаха, що люд за нею стужився: піднімали люди на подвір’ях руки і просили: «Прилинь». Бачила Птаха, що люди добувають зі скринь різьблених яр-пшеничку святую і сіють тією пшеницею попід своїми вікнами, попід своїми порогами і волають: «Сядь на нашім подвір’ячку, вістуне добрий, посланцю жаданий. Поклюй яр-пшеницю собі на здоров’я, а нам тугу розвій, дай добрий знак про нашого мужа, про нашого тата, про нашого брата, про нашого сина».
Ой, як боліло у Білої Птахи серце. Боліло, бо не знала вона ні дрібки про мужів, батьків, братів, синів, що з Довбушем походами ходили, бо раптом зник, запропастився десь без чутки й голосу Олекса Довбуш з ватагою, тому й літала Птаха як ніч, так день, Довбуша шукаючи.
А яр-пшеницю, на Великдень свячену, визбирувала попід порогами Чорна Птаха. Ніхто її цього разу не відстрашував ні цівками, ні бартками, ні словами таїнними, і товщала Чорна Птаха, горділа, не минала ні причілка, ні оборога, ні вориння, ні стежки маржинної, ні дерева садового, а де вона з’являлася, то за нею налітали гайдуки панські, поплічники орендарські, ровти смоляцькі й жовнірські, і вороги палили причілки й обороги, вориння розкидали, на садових деревах вішали гуцульських синів, на порогах синцювали ремінням гуцульських жінок, на стежках маржинних, заворожених безчестили гуцульських дівчат.
Ворогів упало на Верховину, як трави та листя. І дим клубочився над Верховиною, і стелились, як важка мряка, плачі над Верховиною, її зелені плаї обагрилися кров’ю, плодючі царинки орали копита, селами блудила жура. А шляхта галицька, покутська, сянецька, подільська гетьману Потоцькому через гінців поклони і привілеї податкові слала, дякувала, що твердою рукою виполює серед бидла русинського паростки бунту. І ждала нетерпляче приємної звістки, що ненависний їй Довбуш нарешті закутий у залізо.
Ой, як боліло у Білої Птахи серце…
(390 сл.) (За Р. Федоровим)