Першим масштабним виявом названого перелому став трактат «Геній християнства», що з’явився 1802 р. Цей твір вийшов після його повернення на батьківщину у 1800 p., але він був задуманий і в основному написаний ще в Лондоні, в ньому відбилося не тільки згадуване навернення автора, а й рух ідей серед французької еміґрації. На рубежі XIX ст., зокрема, там ширилися ідеї поновлення «єдності літератури з релігією», що й прагнув реалізувати Шатобріан у «Генії християнства».
Повернувшись на батьківщину з еміграції, Шатобріан знаходить релігію і церкву в стані повного занепаду. Він відвідує абатство Сен-Дені, знамените в історії Франції, і бачить там таку картину: «Двері розчинені, вікна вибиті, дощ сіється в зеленуваті нефи, кудись зникли гробниці». Запустіння Сен-Дені стає в його очах символом стану християнської релігії в пореволюційній Франції. З ентузіазмом новонаверненого береться він в «Генії християнства» за її реставрацію. Своїми завданнями в обширному трактаті він ставить: розкриття «краси християнської релігії», як звучить друга половина заголовку його твору; доведення її необхідності для людини як духовної особистості; показ її заслуг перед культурою, її внеску в літературу й мистецтво. Трактату притаманна антивольте-рівська і загалом антипросвітницька спрямованість, хоч водночас у релігійності Шатобріана уловлюється близькість до «Сповіді віри савойського вікарія» Руссо. Вона досить далека від церковного догматизму, їй властива пантеїстична забарвленість, і невипадково в клерикальних колах «Геній християнства» був сприйнятий з настороженістю й піддавався критиці.
В «Генії християнства» Шатобріан виступає проти відомої тези Вольтера «віра вбиває розум», протиставляючи їй тезу «розум одурюється безвір’ям». У своїй боротьбі з вольтеріанством і апологією християнства він вдається до доказів із природи й історії, культури й мистецтва. В його очах краса й гармонія природи є переконливим доказом існування бога: «В усьому Бог: трави, долини й гірські кедри благовістують його, комахи гудуть йому хвалу, слони на світанку сурмлять йому вітання.»
Значне місце в трактаті посідає розкриття заслуг християнської релігії перед культурою і мистецтвом. Порівнюючи тут мистецтво античності й нового часу, «християнської ери», Шатобріан віддає перевагу останньому, хоч у своїх естетико-літературних поглядах він зберігав вірність класичним художнім ідеалам. Але в плані культурно-історичному визначальним для нього було те, що «поганське» мистецтво античності зображало людину як частку природи, поетизувало чуттєву красу й пристрасті, тоді як християнство акцентує в людині духовну сутність і красу, поєднує поезію і мораль. Поряд з тим під його впливом мистецтво трактує людину як істоту суперечливу, що поєднує в собі високе й нице, духовне й чуттєве, як осереддя конфлікту неба й землі, і розкриває в ній красу, незнану класичній давності.
До книги «Геній християнства» Шатобріан включив повісті «Атала» і «Рене», які тоді ж вийшли й окремими виданнями. Обидві вони в новій редакції набули іншого змісту й мали ілюструвати певні ідеї, які Шатобріан розвивав у «Генії християнства». Однак слід сказати, що в літературі й рецепції читачів ці повісті живуть окремим життям, поза контекстом цього трактату.