срібні хмари,
З благоговінням Ефір схилився.
Переклад М. Бажана
Та зневажена поетом дійсність вдерлася в його щасливий світ, і восени 1798 р. він змушений був залишити Франкфурт. Наступні півтора року він живе в сусідньому Гомбурзі й час від часу зустрічається з Сюзеттою Ґонтар. Незважаючи на тяжкі переживання, триває його активна творча діяльність, зокрема, в цей час він працює над драмою “Смерть Емпедокла”. У творчому відношенні це продовження франкфуртського періоду, часу найвищого творчого розквіту Гельдерліна. Але в цей час невідступно назріває душевна і творча криза поета.

У червні 1800 р. Гельдерлін їде в Нюртінген до матері, звідти через деякий час – у Штутгарт, де створює знамениті “штутгартські” гімни та елегії (”Архіпелаг”, “Пілігримство”, “Хліб і вино” та ін.), а після – до Швейцарії. Його душевний неспокій зростає, він не може довго втриматися на жодному місці. Наприкінці 1801 р. несподівано виїздить до Франції, в Бордо, де теж наймається домашнім учителем. Що було з ним у Франції, ніхто не знає і ніколи вже не довідається. За півроку він залишає Бордо і якимсь чудом добирається до Нюртінгена; вкрай виснажений і напівбезумний, в жебрацькому одязі, він не впізнавав нікого і його важко було впізнати. Це був перший напад тяжкої душевної хвороби, яка, однак, ще на деякий час його відпустила. В 1802-1806 pp. Гельдерлін повертається до свідомого життя і творчості, яка спершу в цей період набула значної інтенсивності. Він перекладає оди Піндара й трагедії Софокла, пише свої пізні поеми й поезії, що відзначаються глибиною змісту й художньою оригінальністю (”Мати Земля”, “Єдиний”, “Патмос”, “Німеччина” та ін.). З 1805 р. напади душевної хвороби стають дедалі частішими і тривалішими, а наступного 1806 р. остаточно обірвалося свідоме життя й творчість поета, хоч фізичне його існування продовжувалося до 1843 р.

Та повернемося до франкфуртсько-гомбурзького періоду творчості Гельдердіна. Головні теми його поезії цього періоду – природа, Еллада, Діотима, кохання до неї, причому виступають вони не розрізнено, а в органічній єдності.

Однак провідною, організуючою є в поезії Гельдерліна тема природи. У своєму філософсько-поетичному світобаченні він виходив з того, що в усій природі розлите духовне, божественне начало, набуваючи концентрованого’ втілення в людині, яка таким чином з усім сущим пов’язана не зовнішніми, механічними, а глибинними й органічними, духовними зв’язками. Одним із головних завдань поезії Гельдерлін вважав виявлення цих зв’язків людини з природою, їхньої єдності. Вся його поезія пройнята глибокою і животрепетною любов’ю до природи, але водночас їй чужий ідилічний, сентиментально-споглядальний підхід до природи. Поет зустрічається з природою як її найдосконаліше творіння,