глибоку самобутню і за змістом, і за формою.
Але об’єктивно все це було нічим іншим, як дедалі глибшою романтизацією його світовідчуття і творчості. На перший погляд, в поезії Гельдерліна все ніби лишається незмінним: той же культ Еллади, те ж схиляння перед її мистецтвом як безсмертним зразком, ті ж поривання до її “відродження”, – але за цією зовнішньою незмінністю відбувалися глибокі зрушення, принципові зміни в характері світосприйняття і типі поетичної творчості. Сприйняття Еллади та її ідеалів все більше зміщується у Гельдерліна в суб’єктивно-ліричну площину й перетворюється на предмет напруженого ліричного переживання. Водночас все це у нього активізується й актуалізується в мірі, незнаній для класицизму, можливій лише в романтичній системі світосприймання і творчості.
Однак тут необхідно ще торкнутися деяких фактів життєвого й творчого шляху поета. Закінчивши навчання в Тюбінгені, Гельдерлін відмовляється прийняти духовний сан і через кілька місяців опісля, в грудні 1793 p., їде до Тюрінгії, де знаходилися тодішні центри німецької духовної культури – Веймар та Ієна. Це була спроба молодого поета включитися в основний потік духовного й літературного життя країни. Проте він не був прийнятий ні неокласицистичним Веймаром, ні романтичною Ієною, і це значною мірою спричинилося до того, що Гельдерлін виявився приреченим на самотність і невизнання. Важко сказати, чому так сталося, але головна причина, думається, в рідкісній оригінальності його творчості.
В травні 1796 p., відмовившись від подальшої боротьби, Гельдерлін залишає Ієну. Наступає кращий, франкфуртський період життя поета (1796-1798), осяяний коханням до Діотими – Сюзетти Ґонтар, дружини купця Гонтара, в домі якого він служив гувернером. У Цій молодій жінці із середовища франкфуртського купецтва, яке відзначалося практицизмом і бездуховністю, він несподівано зустрів духовно близьку йому людину, наділену від природи здатністю розуміти чи інтуїтивно відчувати весь той світ філософсько-поетичних ідей і цінностей, мріянь і поривів, якими він жив. Природа, краса, Еллада, все, що він палко любив і перед чим схилявся, злилися для нього в цій жінці, яку він назвав грецьким ім’ям Діотима, запозиченим із діалогів Платона. Він переживає високе творче піднесення, завершує першу частину роману “Гіперіон”, створює низку поетичних шедеврів. І скрізь у цих творах присутня Діотима: в образі головної героїні роману, молодої гречанки, яка уособлює органічність і красу буття, в численних поезіях, прямо чи опосередковано звернутих до неї:
Посланнице небес, я чую тебе!
О Діотимо! Люба! Я очі звів
І вдячно узрів над собою
День золотий угорі. Заграли
Оживши, ключі, а на темній землі
Зітхнули палко навстріч мені квітки,
І, всміхнувшись крізь