До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертов­ним шляхом, дорого за неї заплатила. У підвалині україн­ської державності – століття боротьби наших предків, у якій кристалізувалася ідея самостійності, і символізована насампе­ред в іменах Шевченка та Франка титанічна робота великих просвітителів, діячів культури й науки, котрі створювали гу­маністичний потенціал нації, і сама колективна душа україн­ського народу, яка вперто противилася знеособленню, зберіга­ючи найцінніші якості своєї самобутності.

Україна розвивалася в нав’язаних їй спотворених суспільно-політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявляла­ся не завжди в адекватних формах і свідомих актах. Незалеж­ністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвятив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може й не маючи поняття про неї, об’єктивно працював для України, забезпечуючи безпе­рервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським матерям, які за всякої лихої години знаходили сили виховувати своїх дітей – у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.

Незалежність – заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а всього народу, багатьох його поколінь.

За незалежністю України – і три роки національної рево­люції та драматичної самооборони Української Народної Рес­публіки, і десять років національно-культурного будівництва часів «українізації», і багаторічна активність міжвоєнної емі­грації, і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і неймовірно тяжка праця народу в післявоєнній відбудові, а потім у створенні індустріальної потуги сучасної України…

Тож не годиться нам сьогодні вираховувати, хто більше, хто менше поклав на терези української долі, – це зробить іс­торія, якщо буде потрібно.

Здобутки безсумнівні: широке міжнародне визнання, серія політичних і економічних угод із сусідніми і далекими держа­вами, що визначає наше місце у світовому співтоваристві та допомагає політичному й економічному усамостійненню, кон­струювання структури державності. Нарешті, головний наш здобуток – збереження міжнаціонального спокою в непростих умовах, завдяки чому Україна залишається однією з небага­тьох мирних зон не лише в Співдружності Незалежних Дер­жав, айв усьому нинішньому світі.

Колись не останній з філософів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтере­сові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон – якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України вона стала не лише життє­вим інтересом, але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде.

Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі роз­будови України, то серед них дедалі міцнішає переконання, що сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична рито­рика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу політичних противників, а здатність робити кон­кретні справи або принаймні запропонувати конструктивну думку для розв’язання тієї чи іншої суспільної проблеми.

Ми можемо сперечатися між собою, але повинні забувати всі незгоди й образи, коли треба об’єднатися в дії для України.

Нашим девізом мають стати слова одного з добрих синів України: хай згине моє ім’я, але хай живе і благоденствує Україна.

 (447 слів) За І. Дзюбою