Одного разу в майстерні свого приятеля Оскар Уайльд побачив натурника, котрий уразив його досконалістю своєї зовнішності. Письменник вигукнув: «Який жаль, що і йому не минути старості з усією її потворністю!» У відповідь художник йому сказав, що добре було б щороку малювати такі дивні портрети, щоб природа тільки на них відбивала свої карби, тоді зовнішність «херувима», якого щойно побачив Уайльд, вічно залишалася б молодою. У своєму романі «Портрет Доріана Грея» англійський письменник показав надзвичайну силу справжнього мистецтва, його велич і невмирущість. «Мистецтво – це не іграшка, не примха, це неодмінна умова людського життя. Це наочне виховання моралі». На думку Уайльда, саме мистецтво облагороджує серце і душу людини, тому не можна нищити художні полотна, «не можна жбурляти традиційного каменя» у твори митців.

Головним у переконаннях письменника було служіння красі, яка, за його твердженням, вища за добро та істину; якщо краса не спонукає людину шукати етичну, духовну правду, вона стає нікчемною. Портрет молодого чоловіка Доріана є своєрідним ідеалом краси. Своєю досконалістю він вражає навіть самого хазяїна. «При першому погляді на портрет він мимоволі зробив крок назад і спалахнув від задоволення. Очі його заблищали так радісно, нібито він уперше побачив себе». Доріан був вражений своїм портретом, а думка, що через декілька років його краса почне в’янути, викликала жах. Йому стало лячно, що роки понесуть за собою червоні вуста та золотаве розкішне волосся, а сам він стане огидним, жалюгідним та страхітливим. Ця думка непокоїла його, «немов крижана рука лягла йому на серце». І тоді Доріан подумав, що було б чудово, якби старів тільки портрет, а сам він назавжди залишався молодим. За здійснення цього бажання, як йому здалося, він усе віддав би, навіть свою душу. Герой роману вміє цінувати не тільки майстерність талановитого художника, а й музичні твори. Він по кілька разів слухає п’єси Вагнера, Шумана; відчуває найвищу насолоду від спілкування з прекрасним.

Автор показує, що на початку роману для його героя найголовнішою є саме краса мистецтва.

Доріан передбачав руйнування гармонії краси в майбутньому, і він не помилився. Коли невблаганний час наклав свій відбиток на зовнішність Сибіли Вейн, Доріан покидає її. Ображена жінка не витримує такої жорстокості з боку коханої людини і гине. Цей жахливий випадок справив на Доріана сильне враження і, сидячи дома в кріслі, він побачив, що його портрет нібито змінився. «Вираз обличчя був іншим – у складці рота почувалася жорстокість». Так, він колись хотів, щоб сліди страждань і тяжких дум відбивалися б тільки на полотні, але невже ж його бажання виповнилося? Страшно було повірити в неможливе, але ось перед ним його портрет зі складкою жорстокості біля губ: Доріану стало моторошно від поміченого порушення гармонії мистецтва, яке було спричинене порушенням гармонії почуттів. Портрет стає дзеркалом душі героя, його совістю. Насправді ж він став двійником молодого денді, його «щоденником», який він старанно приховує від людського ока.

Доріан дуже змінився, жорстокість почала в ньому при тлумлювати добрі людські якості. Будучи побічно винува тим у смерті Сибіли Вейн, він своїми вчинками призводив до самогубства і приятелів. Від кожного прояву цинізму безсердечності, нелюдськості портрет змінювався, все дал і далі порушувалася гармонія почуттів і гармонія мистец тва. І коли емоційний стан Доріана сягає найвищої напру ги, він проколює картину ножем, посягаючи на прекрас не, і вмирає. Його життя урвалося на останньому, вж безмовному пориві страждання. В останніх рядках роман-Оскар Уайльд говорить, що портрет Доріана зостався мо лодим і неушкодженим, в той час як «на підлозі з ножем у грудях лежала мертва людина у фраці. І тільки по кільцях на руках слуги визначили, хто це».

Справжнє мистецтво не можна вбити, зганьбити, знищити, бо, як протягом усього твору підкреслює автор, мистецтво вище за життя, воно вічне і здатне хвилювати почуття багатьох людей.