Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.
Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформаторського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він виступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Святе Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».
Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху органічно пов’язані з філософськими ідеями епохи Відродження й полягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.