Багатством і своєрідністю веселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як ніде у світі. Принаймні так уважали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.

Коли Дашунька на підборах зіскочила з мотоцикла й відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, ухопив її в обійми, обліпив тіло тонкою тканиною так, що й не чула вже, де тіло, а де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, пройнята звичайною вологою, чи одухотвореність, незбагненність, безконечність і поривання?

— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і він слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, на відстані, визначеній шанобливістю й душевним трепетом. А може, не міг подолати вітру, який відганяв його від Дашуньки?

— Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів’я, хай лише один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — усе в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні.

І тягнеться до неба, як Бетховен.

— Як хто?

Його душа, механізовано-перемеханізована, ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кінець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка, глухий кут. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б’єшся об береги часу й боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань. І вчувалося йому ніби здалека: «Аби ще в жнива — то було б іще… Немає ж ні жнив, до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем».

Чи є пам’ять у вітрів? Плинність, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів на муки й щастя!

– Дашу…

— Гри…

Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, усі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дашунька їхні випнуті груди, са-мовдоволені обличчя — усе в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі.

400 слів                                                                        За П. Загребельним