Від станції Андрій ішов пішки. До села було три кіломе­три. Поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту, але він вибрав стару польову дорогу.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась у повітрі, у п’янкій ви­сокості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові й нові покоління. Яка предковічна, яка неповтор­на сила! Я повертаюся до тебе, я п’ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу…

Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пест­ливий, як колись у дитячі роки – пам’ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удив­лявся в голубе марево на обрії. Там я бачив прийдешні роки, майбутні дороги! Ти говорив мені правду в своєму чарівному шепоті. Тепер несу в серці безмірну вдячність, повертаю її тобі, полям, сонцю, паркій, родючій, незабутній батьківській землі…

Котять хвилі жита. Пилить предковічна дорога. Мов чарів­ні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Вір­ною сторожею вишикувалися тополі. Понад ними замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості. Білий змій. Паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок… Це ти його вів по важкій і славетній дорозі, змію далекого дитинства. Славен будь! Я знову бачу тебе. Ти знову на струмені повітря здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх хлоп’ят. вбирають у себе чари небесної безодні. О, вони не опустяться вниз, ті очі, які напилися з космічного джерела!.. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змію!..

А ось і село. Царина, заросла дерезою. Вишневі сади. А по­над ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени ра­діо й телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в на­вколишній світ. Ти одержало очі, що бачать через океани, ти оволоділо слухом, що чує голоси синів твоїх на інших планетах.

І все ж таки ти незмінне для вірних синів – тепле, ніжне, близьке серцю, як материнське лоно. Здрастуй, село!..

Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Андрій увійшов у них. Ступив по пружному споришу. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?

Загуркотіло в сінях. На ґанок вискочила літня жінка. Сплеснула руками, кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти велетенського зросту схилявся, ніжно цілував у сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…

Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ясновидим лицем, на якому ласкою сяють сині очі з-під кудлатих брів, рідні очі єдиного сина.

(452 слова)
За О. Бердником