Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою Слалось вольнеє поле і дихали груди, Я за тебе стояла б, мов криця.

А. Малишко «Це було на світанку».

Син України — Андрій Самійлович Малишко — зробив великий вне­сок у духовну скарбницю свого народу. Народжений у бідній селянській родині, він завжди прославляв людину праці — хлібороба, тесляра, учи­теля, безмежно любив свою яворову батьківщину — Україну. Цими ж рисами наділені його герої: Хома Метелик, Докія Петрівна, Трохим Іва­нович, мати — Ївга Базилиха.

Малишко прагне, щоб його сучасники відчули святість рідної землі, виховує це відчуття в собі:

Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала з піснями солов’я, Відвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!

Доля простої людини завжди пов’язана з працею на рідній землі.

У вірші «Урожай» колишній бідняк Хома Метелик завдяки відданості землі, творчій праці на ній сам змінює свою долю на краще, стає рільни­чим бригадиром, здобуває повагу серед таких же трударів:

0 мій врожаю, світла моя доля, Візьму я колос, тихо коливну,— Люблю твій шум і шепіт серед поля

1 серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю — Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немаєьвже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно почи­наєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній па­м’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після пе­ремоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюже­том. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого В осінню прохолоду, Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини: Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існуван­ня. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, кра­сива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди.

У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кра­щої долі людей земля теж заступається за бійця-юнака: