героїні, близької до казкової нареченої, врешті, для твору, в якому очевидні уникнення трагедійних загострень і запрограмованість перемоги самовідданої любові Кетхен.

Зовсім інше трактування кохання – в драмі “Пентесілея”, яка всім своїм ладом тяжіє до трагедійного полюса. Тут кохання постає як ірраціональна й амбівалентна пристрасть, що поєднується з протистоянням і боротьбою закоханих, з недовірою і ненавистю. У цій драмі кохання виливається – у прямому й метафоричному значенні – в двобій “молодого бога війни” Ахілла і цариці амазонок Пентесілеї, який завершується вбивством Ахілла й самознищенням Пентесілеї.

Клейст взяв для цієї драми типово класичний сюжет із давньогрецької міфології, освячений авторитетом Гомера, але дав йому зовсім не класичну розробку. Той світ, що виник з-під його пера, не має нічого спільного з тими уявленнями про античність, що склалися наприкінці XVIII – початку XIX ст., як про царство гармонії, де панують, за визначенням Вінкельмана, “благородна простота й спокійна велич”. І невипадково Гете рішуче відхилив цю п’єсу, запропоновану Веймарському театру. Можна сказати, що в ній Клейст заглянув у докласичну, “діонісійську” Елладу, в хтонічні глибини міфу, виступивши до певної міри попередником Ніцше і того трактування “класичної древності”, що знаходимо в його “Народженні трагедії із духу музики”.

У Пентесілеї кохання до Ахілла теж єдине і всепоглинаюче, але за законом амазонок вона має перемогти його на полі бою і як полоненого привести в свою країну. Зробити це нелегко, бо в її серці немає ненависті до Ахілла, а лише любов і ніжність. Та поряд з цим суто жіночим почуттям живе в душі цієї дівчини-воїна й цариці інше одержиме бажання – перемогти уславленого воїна і повністю заволодіти ним. Так виникає роздвоєність душі героїні, амбівалентність її почуття, що вона неспроможна подолати. В уста Ахілла драматург вкладає слова про пернаті стріли як любовні послання Пентесілеї і про битву як сватання. Від цих рис не вільний і Ахілл, але він скоряється почасти почуттям, почасти цікавості й готовий видати себе за полоненого. І тут вступає в дію ще одна ірраціональна сила, яка вище була означена як сомнамбулізм героїв Клейста. Пентесілея не пам’ятає себе, йдучи на вирішальний поєдинок з Ахіллом, вона вся у владі темної сили, що піднімається з глибин підсвідомого, і на коханого, який довірливо й без зброї йде їй назустріч, вона накидається з бойовими собаками й разом з ними оскаженіло шматує його тіло. Виникає жахлива, не вільна від патологізму сцена, яка докладно описується Клейстом:

…Вони впилися в нього, в груди, в шию. Він падає – так, що земля тремтить, Качаються клубком в калюжі крові, І захлинаючись в крові, питає він: “Пентесілеє, та невже все це – Те ложе руж, що