“Пентесілеї”.

Дія драми “Кетхен із Гейльбронна” розігрується в середньовіччі, автором вона означена як “велика історична вистава із рицарських часів”. У цей драматичний твір органічно входить також фольклор, народні казкові мотиви, які проймають сюжет п’єси і образ головної героїні, так схожої на казкові створіння. Близькі за своїм духом до фольклору й містично-фантастичні мотиви, введені в цю драму. Тут автор найближче підійшов до гейдельберзького романтизму, який у той час був на злеті, але про справжнє зближення між ними не може бути мови, і згадані мотиви витлумачуються у ньому по-іншому, ніж у Арніма чи Брентано.

Юна Кетхен, яка зростала в родині ремісника-зброяра, уві сні побачила графа Веттера фон Штраля, якого привів до її кімнати ангел. І вона відразу й назавжди упевнюється, що це її кохання, єдине на все життя, її суджений, і тільки йому вона має належати. В ту ж ніч і в ту ж годину Кетхен постала вві сні перед Веттером фон Штра-лем і теж у супроводі ангела, який сказав тому, що це його наречена й дочка імператора. Але граф фон Штраль забув образ Кетхен, його ж образ закарбувався в серці дівчини, і коли вона побачила графа в майстерні вітчима, її ніби вразила блискавка. Віднині вона всюди йде за графом, який не хоче її знати, проганяє від себе й всіляко принижує її. Спить дівчина в конюшні або на камінні під муром, не сміючи наблизитися до коханого. Але вона самовіддано кохає його, знаючи інтуїтивно, що він – її суджений і сенс її життя.

Клейст досягає незвичайної поетичної -сили в змалюванні цього хресного шляху кохання, такого беззахисного в грубому й жорстокому світі й водночас такого незламного. Гофман писав із Бамберга під враженням постановки п’єси в тамтешньому театрі: “Тільки три твори справили на мене однаково глибоке враження: “Кетхен” – “Поклоніння хресту” – “Ромео і Джульетта”, – вони вкинули мене в стан поетичного сомнамбулізму, і тоді я осягнув природу романтизму в її чудових, сяючих явищах”. “Поклоніння хресту” – одна з вершин драматургії Кальде-рона, “Ромео і Джульетта” – один з шедеврів Шекспіра, щодо ж драми Клейста, то вона справді гідна посісти місце в цьому ряду.

Драма має щасливу розв’язку: Кетхен і Веттер фон Штраль “розпізнали” один одного після всіх перипетій, таких тяжких для дівчини, в останньому акті визнає її за свою дочку імператор і відбувається вінчання. Але до цієї розв’язки не можна підходити з тими ж мірками, що й до пресловутого happy end реалістичних романів, як це робили радянські літературознавці й закінчували тим, що закидали Клейстові “умовність” і “фальшивість” такої розв’язки, “поступливість смакам освічених обивателів” (Н. Берковський). Насправді ж така розв’язка цілком органічна для п’єси про високе служіння любові, для