Творче завдання: доповнити текст власними міркуваннями про культурну самобутність українців.
Коли від опису природи переходиш до наміру відсмикнути завісу перед картинами історії, рука не зважується. Занадто різкий контраст, відомий не тільки з поезій Шевченка: він став неначе прокляттям — вікові страждання народу серед розкошів природи, на цій родючій землі. Кожному, хто намагався чи намагається осмислити українську історію, це — наболіла тема. Гірко усвідомлювати, що народ протягом століть так і не зміг скористатися своєю перевагою, яка потребує, здавалося б, зовсім небагато: стати господарем у власній хаті. Але задля того народ мусить засвоїти розуміння себе як суб’єкта історії, виробити (через свою культурну еліту) основу для своєї єдності, збагнути, що його життєвий світ (культурна самобутність) — це не просто забаганка поетів, а основа його здатності бути самим собою. І сьогодні він у переважній своїй більшості ще не збагнув цих простих істин — істин, що їх інші європейські народи засвоїли у XVIII—XIX ст.
Історія для українського народу — це щось, що вривалося в життя людей як стихія, як стороння і чужа сила. Можна, звичайно, вказувати на періоди творення історії, зведення будови, що значила культурний простір: коли люди здатні були і будувати, і захищати свій «дім буття». Досить хоча б згадати Петра Могилу і його академію чи культурний ренесанс першої чверті XX ст. Але переважно, і протягом кількох останніх століть, українська історія — це натиск чужих подій і сил, що розсікали будь-які успадкування, будь
яке будування. Ніяк не могло з’явитися простору, означеного вартостями, коли слово «вартість», усупереч його найближчій етимології, слід би розуміти як споріднене з «вартою»: з тими символами, що значать культурну ідентичність з оберегами, що захищають народ від розмивання, від зникнення. Без таких оберегів народ стає глиною, яку місить історія, виліплюючи потвори і привиди. На вітрах, які женуть людей у безвість, очманілих, бездомних і безликих. І чути лише ґвалт і прокльони.
Все ж у цьому відношенні історія українського народу не є винятком; список трагедій інших етносів був би занадто довгим. Але скарги на історію та звинувачення сторонньої сили не означує нової перспективи виходу із зачарованого кола. Тут безсиле і відсікання історії, яку «не можна читати без брому» (бо забуття не є ліками), і постійне повернення до болю як кінцевої зупинки. Тільки знаходження нової життєвої перспективи у прийнятті та пошануванні духовних вартостей, які б стали складником національної самосвідомости, робить минуле джерелом сучасного смислу (хоча аж ніяк не виправдовує жахів минулого).
Доки народ не відчуває сили здійснювати історичні вибори, залежні від нього самого, доки він не наповнив сенсом своє сучасне існування, він буде повертатися в страхіття минулого як щось самодостатнє в його безвиході. Бо це минуле живе в сучасному. Безперечно, що й сьогодні буттю деяких малих етносів, навіть добре згуртованих на основі спільної культури, може загрожувати смертельна небезпека від сильніших чужинців (чеченці тільки перший, але не єдиний приклад). Але українці не є малим народом, який не міг би себе захистити. Понад те, вони, як інші народи, що зазнали в минулому фізичного геноциду та культурної асиміляції, могли б стати впливовою силою у міжнародних взаєминах у захисті загрожених етносів. І ця етнична перспектива надала б певного сенсу пережитим у минулому трагедіям. Могла б, якщо би питання збереження культурної ідентичности (певною мірою, навіть фізичного виживання) не стояло і сьогодні перед українцями. Вони і сьогодні все ще на роздоріжжі: відроджувати і зберігати їм культурну ідентичність, чи, може, краще зникнути, якщо так розпорядилася історія.
(529 сл.) (За М. Рябчиком)