Ким є для нас особистість цього письменника, який викликає досить суперечливе ставлення до себе? На початку ХХ століття він був для солдатів «батьком Хемінгуеєм», а ким він є для людства початку ХХІ століття? Людина надзвичайних здібностей, яка привертає увагу не тільки творами, а й життям. Катастрофічна доба першої світової війни, революцій, переворотів залишила ознаки катастрофічності на житті Хемінгуея. Перебування на боці італійської армії, воєнний кореспондент, боксер, тореадор — чи не скидається це на банальне експериментаторство? Звісно, ні. Бажання бути увесь час на межі, за якою — смерть, можна пояснити прагненням створити реальний на сто відсотків світ у своїх творах, щоб він увійшов до свідомості читача та залишився як нерозривна ланка його власних переживань.
Його твори пройняті мотивом песимізму, крайньої неблагополучності; герой перебуває в атмосфері страждання, внутрішньої порожнечі, яка ховається під зовнішнім цинізмом, байдужістю. Кров та страждання Першої світової війни породили людей без почуттів, людей, на очах яких вбивали друзів, родичів, людей, яких доглядали дівчата, сестри милосердя, і сприймали їх не як чоловіків, а як сукупність ран, бруду та розчарування. Тема «втраченого покоління» набула провідного значення у творах Хемінгуея. Його представники вражають холодним цинізмом, товстошкірістю, а насправді — це нездатність дати собі раду в житті, яке загубило усі цінності, навіть віру.
Саме таким постає Фредерік Генрі у творі «Прощавай, зброє». На перший погляд, його можуть цікавити тільки випивка, повії та війна, але це вона його примусила надягнути маску байдужості перед своїм обличчям, опаливши цю людину отруйним подихом. І лише болісне почуття до Кетрін є неприкритою раною, лише воно дає йому можливість усвідомлювати себе людиною, а не приладом у чиїхось руках на цій війні заради грошей, а не заради благородства та романтики.
Джейк Барне, людина, яка пройшла війну та зазнала травм не стільки фізичних, як душевних, вже не може повернутися в нормальне світобачення. Він хоче жити, він любить життя, але його життя — це фрагменти, слабке намагання зрозуміти, як жити, знайти якусь нішу, броню, через яку не можна було б проникнути в його серце. Він кохає Брет, яка теж за часи війни зазнала не меншої душевної травми, про це свідчить лише те, як вони познайомилися. Я вважаю це збоченням, це ненормально, коли чоловік та жінка починають кохати один одного в умовах війни, в госпіталі, коли він — це суцільний біль та страждання, почуття теж перетворюється на біль та страждання, які постійно хочеться вгамувати. Брет не може бути вірною, Джейк не має сили та бажання навіть обуритися — це безпорадність, це невміння жити в нормальних умовах. Вони були маріонетками на війні, їх викинули, як непотріб, але ніхто не усвідомлював, що в них є душа.
Людині важко протистояти перед долею, перед життям, яке, як стихія, вирує, кидає людей куди завгодно, і це нам лише здається, що наша доля в наших руках. Старший Сантьяго у повісті «Старий і море» — це людина наодинці зі стихією, з морем-життям. Він — уособлення віри, яка може бути порадою в стихії, яка є маяком, на який треба орієнтуватися в морі, а не на пиху, задавакуватість, амбіції, гроші. Стихія була недобра до Сантьяго, але кістяк тієї рибини, що залишився після повернення, був кістяком його віри в себе, в те, що він перевершив себе, здійснив неможливе. Ідеться не про безсилля людини та про її казкову нездоланність, а про те, що саме віра є сенсом усього і що вона не дасть стати тріскою в бурхливих хвилях життя.
Отже, твори Хемінгуея сповнені трагізму, яким переповнюється світ письменника. Атмосфера розпачу та безпорадності впливає на свідомість. Але я вважаю Хемінгуея не провідником песимізму, а людиною, яка досконало відображає реальність, дуже вдало передаючи атмосферу, настрої, переживання. А в реальному житті ніколи не слід втрачати надії, віри. Може, треба бачити в його творах за трагічними постатями та подіями натяк на майбутнє, на вічність, на щастя?