Твори з зарубіжної літератури

Основні тенденції розвитку світової літератури ІІ половини ХІХ століття

Підготовка до ЗНО, Твори з зарубіжної літератури

1. Основні тенденції розвитку світової літератури ІІ половини ХІХ століття. У цей період відбувається гострий конфлікт між протилежними тенденціями. Загальний художній занепад проявляється вже у творчості письменників-натуралістів.(див. натуралізм).До 60-70 років відноситься виникнення імпресіонізму у Франції, згодом в Німеччині та інших країнах.(див. імпресіонізм). Першими власне декадентськими течіями є символізм, батьківщиною якого була Франція 70-80 рр, і естетизм, що оформився в Англії 90-х.(див. символізм)Естетизм – течія, якій притаманний культ витонченої краси. Його прибічники гуртувалися навколо журналу «Жовта книга» (1894-97), висуваючи гасло «мистецтво заради мистецтва». Метром естетизму був Оскар Уайлд. Естетсько-формалістичне мистецтво, що протиставляло себе реалізму і декларувало свою аполітичність, відображало кризу буржуазного суспільства. Ці течії визначилися до початку ХХ століття. На їхній основі згодом виникли нові, модерністські. Водночас іншим магістральним напрямом в літературі цього періоду є реалізм. (див. реалізм) Досягнення реалізму були особливо великі через те, що всередині цього напряму з*являлися нові якості, підіймалися паростки нової літератури.

2. Проблема реалізму світової літератури ІІ половини ХІХ століття. Критичний реалізм кінця ХІХ століття вступає в нову смугу свого розвитку, набуває ряд нових рис, що відрізняють його від класичного реалізму середини століття. На межі століть він завойовує провідні позиції в світовому літературному процесі. Письменники-реалісти діють у Франції (Мопассан, Франс, Роллан), Великобританії (Уеллс, Шоу, Голсуорсі),Німеччині (брати Манни, Гауптман), Скандинавських країнах (Ібсен, Андерсен-Ньоксе), США (Марк Твен, Лондон, Драйзер, О.Генрі), а також в інших країнах. Піднесенню реалізму сприяв органічний зв*язок з традиціями національного мистецтва, революційним романтизмом, співзвучним письменникам нової епохи своєю спрямованістю у майбутнє. Різко підсилюється публіцистичний бік реалістичної літератури, з*являється відкрита тенденційність у захисті своїх поглядів. Прийом об*єктивної оповіді, вдосконалений Флобером, поступається прийомові, в якому оцінка явищ, полеміка, дискусія, відкритий вияв позиції письменника є звичайними речами. Широкі узагальнення, сміливі гіпотези, звернення до досягнень науки та культури – все це риси нового реалізму. Література збагачується в жанровому відношенні: багато різновидів роману, збагачення тематики і структури новели, підйом драматургії. Відбувається процес оновлення театру, на сцену виходять важливі соціальні проблеми. Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника. Історико-революційна тема. Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішного світу.

3. Романтизм і неоромантизм. Неоромантизм – це умовне найменування комплексу різноманітних течій в європейській художній культурі кінця ХІХ – початку ХХ століття, що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм в мистецтві та відродили ряд естетичних принципів романтизму – пафос особистої волі, заперечення повсякденного, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо. Сюди відносять французький символізм, постімпресіонізм, але здебільшого цей термін застосовують до англійської літератури, де найвизначнішим представником його є Редіард Кіплінг. Спорідненість неоромантизму з декадентами проявляється в тому, що він створює штучний світ. Неоромантики тяжіли до жанру пригодницького, авантюрного, «екзотичного» роману, основи якого заклали Майн Рід та Купер. Першим з проповіддю неоромантизма виступив Роберт Льюїс Стівенсон (1850-1894), що протиставляв мистецтво буржуазній дійсності. В пригодницьких романах «Острів скарбів» (1883),»Викрадений»(1886),»Катріона» (1893) тощо він створив захоплюючий світ, якому властиві гуманізм та демократизм. Джозеф Конрад (1857-1924) – послідовник Стівенсона присвячував свої романи морю. Редіард Кіплінг першим запровадив у літературу тип «людини дії» – солдата, чиновника, місіонера, розробляючи колоніальну тематику у незвичному плані.

4. Проблема натуралізму. Натуралізм, що склався у Франції як літературна течія і отримав широке розповсюдження в Європі і Америці в останню третину ХІХ століття, не був власне декадентською течією. Він заявляв про себе як про метод, що розвиває та поглиблює реалістичне мистецтво, був споріднений з реалізмом, позаяв вимагав від художника уважнішого, детальнішого вивчення тих сторін життя, до відображення яких він звертався, стимулював інтерес до проблем соціальної нерівності, вводив до сфери художнього зображення ряд нових тем. Натуралістичний метод є перехідним, він принципово відрізняється від реалістичного, позаяк пов*язаний з відмовою від типізації, добору та узагальнення матеріалу, з відмовою від проникнення в сутність зображуваних явищ. Натуралізм спирається на філософію та естетику позитивізму. Відмова від широких соціально-психологічних узагальнень, фотографічно точне зображення дійсності, акцентування біологічного принципу спадковості, дією якого натуралісти намагалися пояснити походження соціальної нерівності. Біологізація принижує людину. Спадковий фактор трансформується в образ грізного фатуму – божество символістів, що проявляється в раннього Гауптмана, Гамсуна. Натуралізм поступово вироджується.

Імпресіонізм у літературі. Термін «імпресіонізм» походить від французького слова «impression» – «враження». Виникнувши від початку в живопису, він розвитнувся і в літературі, здебільшого в поезії. Мистецтво художників (Е. Мане, О. Ренуар) було не відступом від реалізму, а його новаторським розвитком. Імпресіоністське мистецтво відкривало можливості для проникнення у внутрішній світ людини, виробило систему принципів його розкриття. Абсолютизація індивідуального, суб*єктивного, такого, що не потребує перевірки з допомогою об*єктивних критеріїв враження як першооснови художнього образу призводить імпресіонізм до відриву від життя.

6. Символізм як творчій метод. Символізм, що отримав широке розповіюдження не тільки у Франції, де виник, а й у Бельгії, Німеччині, має антиреалістичну спрямованість, що проявляється у прагненні підставити на місце образів, що відображають об*єктивну реальність, образи-символи, що виражають неясні відтінки суб*єктивних настроїв (Верлен), таємниче та ірраціональне життя душі або не менш таємничний «спів нескінченності», невмолиму долю (Метерлінк). У своїх естетичних настроях та в художній практиці символісти мають тісний зв*язок з філософським ідеалізмом. Кличуть до зображення потойбічного світу, відмовляючись від зображення світу реального та використовуючи для цього ірраціональні символи. Виникнувши як «крик відчаю», як протест проти ситості буржуазного існування, символізм висунув ряд самобутних та своєрідних талантів.

7. Французькалітература (основні тенденції розвитку, періодизація).

8. Творчий шлях Мопассана.

ЄДНАННЯ ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВА В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

11 клас, Твори з зарубіжної літератури

ХХ століття — час великих змін не лише у суспільстві, але й у самій свідомості людей. І нова література, безсумнівно, стала виразником цих зрушень. Якщо в епоху модернізму можна було говорити про не­відповідність сфер життя і мистецтва і про існування ієрархій усередині цих сфер, то в постмодернізмі співвідношення дійсності і вигадки, реаль­ного і художнього постає по-іншому.

Художник-постмодерніст завжди перебуває у двох іпостасях, Тут і Там, тобто одночасно виступає і автором тексту, і його героєм, і чита-чем-критиком. При цьому у художньому творі зникає межа між реальні­стю і вигадкою, сном і дійсністю, зеленим і потойбічним.

Література постмодернізму — це постійний обмін прямими і перенос­ними значеннями слів, провокація письменником читача і навпаки. Цей обмін веде до того, що межа між «своїм» і «чужим» художнім словом сти­рається, тому текст одного автора перетікає у текст іншого так само, як взаємо перетворюються персонажі мультфільму «Пластилінова ворона». Із єдиного матеріалу (в літературі — художнього тексту) можна створи­ти усе, що автор побажає: етикетку, ліричний вірш чи напис на паркані. (Утім, ліричний вірш так само може бути написаний на огорожі.)

Література перетворюється на гру, в якій беруть участь усі, хто пише і читає. Постмодерністські художники полюбляють використовувати ролі і маски; вони не «витають» над текстом, як всюдисущі божества, і не вважають написаний ними твір лише своєю власністю, тому що усв­ідомлюють, що хистка будова твору складається з тисячі піщинок: зу-мисних і несвідомих цитувань, алюзій, «чужих» метафор і образів. Така «демократизація» літератури взаємодіє з любов’ю постмодерністів до міфології — адже світ належить усім, і водночас кожний може створю­вати власну міфологію. Якщо скористатися термінологією К. Маркса, можна сказати, що література (і мистецтво) є принципово не відчужу­ваним продуктом виробництва: зробивши свій твір набутком усіх, ав­тор не втрачає його.

Зникає і розподіл літературних жанрів на «високі» і «низькі». Таке розмежування існувало ще від часів Аристотеля. Але в епоху постмодер­нізму жанри і стилі письмового мовлення, що вважалися «низькими» чи недостатньо «літературними» (як, наприклад, коментарі чи словникові статті) стали рівноправними з такими «заслуженими» жанрами, як ро­ман чи поема. Художнім твором може вважатися навіть табличка на две­рях або відправлений електронною поштою лист.

Оскільки письменник стає уважним читачем і критиком своїх творів, в епоху постмодернізму виникає велика кількість «мистецтва про мис­тецтво». Створюються «романи про роман», де вигадка і реальність на­стільки взаємопроникні, що читач може остаточно заплутатися. Але ви­являється, що джерело цієї плутанини — не лише художній текст, але й сама дійсність. Історичні події змінюють одна одну з шаленою швидкістю, теле-, радіо- і віртуальний ефір заповнений неосяжною кількістю інформації, тому сучасній людині важко зрозуміти, де закінчується її істинна дійсність і де починається штучна, нав’язана їй ззовні.

Постмодернізм — це не просто літературний напрям, а новий стан світу і людини у ньому. Реагуючи на еволюцію людської свідомості у ХХ столітті, література змінює свою внутрішню природу. Життя і мистецтво, письменник і читач, високе і низьке, реальне та ірреаль­не — усі ці колишні опозиції тепер взаємодоповнюють одна одну, єднаються у цілісному культурно-історичному просторі.

СВОЄРІДНІСТЬ САТИРИ ХХ СТОЛІТТЯ

11 клас, Твори з зарубіжної літератури

Сатира завжди була важливою складовою частиною літератури, але в XX столітті вона починає відігравати особливу роль. Соціальні потрясін­ня, світові війни, екологічні негаразди — все це примушує письменників уваж­но прислуховуватися до дійсності, відкривати в ній трагічне і комічне.

Відомий сатирик XX століття Карел Чапек найточніше визначив зав­дання цього напряму в сучасності: «Сатира — найгірше, що людина може сказати людям, але це не означає, що письменник звинувачує їх, а він тільки робить висновки з актуальної дійсності і мислення».

Сатирики XX століття значно розширили жанрову палітру своїх творів. Новели, оповідання, повісті, романи, поеми, памфлети — ось не повний перелік сатиричних жанрів нашого часу. Не менш різноманітні і прийоми, які використовують письменники для сатиричного зображення негативних явищ.

У центрі уваги сатириків — людина, її духовний світ, який руйнуєть­ся соціальними умовами. Тему бездуховності порушували у своїх творах А. П. Чехов, А. Аверченко, але вершиною сатиричного зображення цього явища стали оповідання Михайла Зощенка. У своїх оповіданнях він зо­бражує буденність, яка впливає на духовний світ людини. Події у творах Зощенка відбуваються поруч із нами, герої нам добре відомі, інколи скла­дається враження, що читач міг бути або був учасником цих подій. Тим гостріше сприймає читач обмеженість духовного світу персонажів сати­рика. Зощенко показує, що хамство, інтелектуальна обмеженість — явища небезпечні для суспільства, вони мають агресивний характер і йдуть у наступ проти духовних цінностей людини.

Ці теми були близькі великому сатирику М. Булгакову. У романі «Май­стер і Маргарита» письменник створює парадоксальну ситуацію: добро, мистецтво, любов — все це не потрібно сучасному суспільству, люди так остаточно забули «закони божі», що це обурює навіть Сатану. Воланд зму­шений втрутитися в діяльність людей, щоб встановити справедливість. Булгаков приходить до сумного висновку: зло одвічне, людські пристрасті і вади гублять найкраще (про це розповідається у «романі в романі» на при­кладі Понтія Пілата). Але соціальні умови можуть зробити зло тотальним, коли єдиний вихід для чесної людини — смерть. Гостро сатирично Булга-ков зображує сучасну йому Москву, нових «радянських буржуа», чинов­ників, для яких єдина мета в житті — спокійне сите існування. У романі порушуються проблеми свободи творчості, яка неможлива в умовах, коли держава керується однією ідеологічною доктриною.

Письменник використовує фантастику і гротеск із метою проти­ставлення бездуховному існуванню високих прагненнь людини.

Новий жанр створює Чапек у «Війні з саламандрами» — це роман-памфлет. Вражає широке охоплення дійсності у творі: це земна куля, яка поставлена перед читачем як настільний глобус, що крутиться навколо своєї осі і відображається у кривому дзеркалі сміху. У вирішенні цього складного завдання письменнику допомогли багаторічний досвід роботи в газеті, енциклопедична ерудиція, знання життя багатьох країн. Хаос подій підкорений єдиній ідеї, і в усіх явищах Чапек виявляє об’єктивні закономірності історії, висвітлюючи як фотооб’єктивом один за одним життєвий епізод, письменник наводить на думку, що лихоманка діяльності буржуазного світу — це танок на діючому вулкані. У першій книзі саламандри — сенсаційна новина, що дає можливість письменнику зробити яскраву пародію на пригодницький роман, голлівудські кіносценарії, бур­жуазну пресу, роботи псевдовчених. У першій книзі переважає інтонація іронії і гумору, але вже відчувається славнозвісний чапеківський сарказм: саламандра, що розмовляє, втілює обмеженість мислення обивателя. У другій книзі роману, яка в сатиричній формі відтворює історію розвитку сучасного Чапеку суспільства, саламандри стають жертвами колоніального пограбування. Письменник сатирично зображує економіку й політику, юри­дичні установи, мораль, релігію, науку, літературу, мистецтво, школу. У третій книзі в центрі уваги автора міжнародна обстановка початку 30-х років, а саламандри стають символом фашизму. У зображенні подій пись­менник підіймається до трагічного гротеску.

Сатира XX століття виступила проти насильства над людиною, на захист вічних людських цінностей — добра, справедливості, вона має соціальне спрямування, але завжди захищає особистість.