Твори з української літератури

ЗВЕЛИЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОСТАТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ФОЛЬКЛОРНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

Богдан Хмельницький — гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Хмельницький доклав багато зусиль для організації українського війська, встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Про Богдана Хмельницького дуже багато написано у нашій літера­турі. Це один із найколоритніших образів в історії України, який зробив багато для того, щоб країна була вільною і сильною, бо у ті часи кримські татари забирали у полон багато українців. Більша частина України зале­жала від польських панів, і Хмельницький робив багато, щоб країна була незалежною. Народ дуже любив цього гетьмана й оспівав його подвиги у віршах, поемах. Важко знайти у літературі постать, про яку написано так багато. Про нього пишуть письменники, історики, бо ця людина зро­била дуже багато, залишила значущий слід в історії.

Один із найвідоміших романів про Хмельницького — це роман Павла Загребельного «Я, Богдан». У цьому романі читач стає свідком того, як Хмельницький із рядового козака виріс до гетьмана, а народні маси стали вбачати в Богданові уособлення самих себе. Дуже багато важить у цьому рівнянні (Богдан — народ) потужно зображений інтелект, мегасвіт почу­вань і думок гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Ве­лич Богдана у тому, що він першим побачив свій народ в історичному кон­тексті і водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу. Своє покликання Богдан бачив не в тому, щоб тільки вигравати битви, а щоб «вигравати народну долю». «Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим я думав тої червневої ночі…» — говорить Богдан у фіналі роману. У тих роздумах трапляються часові суперечливі крайнощі («Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення», «на­род ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода одна»); художнє навантаження, що несуть вони, можна трактувати як спробу показати трудність, а часом і суперечливість шляхів, якими йдуть народи та їхні ліде­ри до пізнання великих життєвих істин.

У думі «Хмельницький і Барабаш» розповідається про Хмельниць­кого — виразника інтересів народу і Барабаша — виразника інтересів вер­хівки і середньої української шляхти, яка виступала проти визвольної війни і всіма засобами підтримувала феодальний лад польської держави.

Хмельницький — патріот своєї держави, він закликає «козакам ко­зацькі порядки дати», «ляхів, мостивих панів, у пень рубати». Він на боці пригноблених народних мас і засуджує зрадницьку політику Барабаша, який продався польському королю Радиславу. Хмельницький намагається спочатку повернути Барабаша на свій бік. У Барабаша були королівські листи про надання козакам вольностей. Але ці листи він ховав і не хотів показувати козакам, намагаючись тримати їх у покорі. На заклик Богда­на «козакам козацькі порядки давати, за віру християнську одностайно стати» Барабаш відповідає:

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із ляхами, Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?

Не погоджується Барабаш разом із Хмельницьким боротися проти польської шляхти. Тоді заради України, заради народу Хмельницький ви­рішує хитрістю забрати у Барабаша королівські листи і підняти коза­цтво на боротьбу з поневолювачами.

У романі Н. Рибака «Переяславська рада» головним образом є Бог­дан Хмельницький. Розв’язанню двох основних завдань присвятив вели­кий гетьман своє життя — визволенню України від чужоземного ярма і об’єднанню України з Росією. Про це співається й у народній думі, що являє собою епіграф до твору:

Ой Хмельницький Богдане, гетьмане,

Добрий розум тобі достався,

Що короля і султана, і кримського хана

Ти відцурався

Та з Москвою навік об’єднався.

Зараз дехто докоряє Хмельницькому, що він зробив неправильно, уклавши угоду з Росією на Переяславській раді. Але Хмельницький вбо­лівав серцем за долю України, дбав про те, щоб її не розшматували воро­ги, щоб шляхта польська не забрала у народу найсвятіше, що є у люди­ни,— християнську віру.

В історії України постать Богдана Хмельницького невід’ємна від най-святіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом пов’язане становлення української держави, формуван­ня української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у виз­воленні придністровських земель від ярма польських магнатів, збереженні мови, культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один із найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький належить до плеяди най-видатніших постатей історії всіх часів. Ніхто так, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ, який дуже любив його за це, увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях:

Ой спасибі тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана.

У своїй творчості народ залишив пам’ять про цю людину, і ще багато поколінь дізнаються про нього. Пам’ять про Хмельницького не вмре, поки живе український народ:

Полягла Богдана голова,

Та слава його козацька не вмре, не поляже

Про лицарство всякому розкаже.

АНТИКРІПОСНИЦЬКА СПРЯМОВАНІСТЬ ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «ІНСТИТУТКА»

Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою «Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян — їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.

Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до люд­ської особистості, не мирилася з тим, що одна людина — зі своїми почут­тями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою — може належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ла­мала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».

Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговува­ти старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви, мовляв, щоб «не розволочилися». Так вони і сиділи цілими днями у ді­вочій біля роботи.

Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані, яка, вивчившись у київському інституті, поверталася додому. Вона за­своїла лише французьку мову, музику і танці і вважала, що така освіта цілком достатня. Про своє навчання розповідала бабусі з великою не­охотою, а на майбутнє покладала великі надії: хотіла нашити одягу за новою модою, запровадити вечірні прийоми і вдало вийти заміж за ба­гатого чоловіка.

Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням і не вважала кріпаків за людей. Без будь-якого приводу вона кричала, била, щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина ди­вувалась: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і ве­редливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною-кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від панночки і значно краща за неї.

Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то по­чала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому з кріпаками обходився по-людяному, але його безвольність і сліпа любов до молодої дружини розв’язали їй руки: «Добрий пан — не б’є, не лає, та нічим і не подбає».

Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок Прокіп — прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової гос­подині позначиться і на їхніх долях.

Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер «про­кидались і лягали плачучи, проклинаючи». Щаслива й весела сім’я втра­тила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав тако­го життя і втік.

Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Мо­лода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася, підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покара­ли: віддали у москалі.

Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в то­му, що доля дружини москаля — краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, люби­ти. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра за­лежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.

ЧОГО КРІПАЧКА УСТИНА МОЖЕ НАВЧИТИ ЛЮДЕЙ ВИСОКОГО СОЦІАЛЬНОГО СТАНУ ТА НАШИХ СУЧАСНИКІВ?

План

I. Повість «Інститутка» Марка Вовчка — найкращий твір письмен­ниці, перша українська соціальна повість.

II. Актуальність образу Устини тоді і нині.

1. Глибоке почуття власної гідності.

2. Невичерпний оптимізм.

3. Прагнення робити добро іншим, ставати на захист покрив­джених.

4. Сміливість у боротьбі за справедливість та власне щастя, праг­нення до волі.

5. Філософське ставлення до перепетій життя, віра в краще май­бутнє.

III. Що вище: аристократизм походження чи аристократизм духу?