Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.
Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. Карпенко-Карий. Хоч його «Хазяїн» — сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. Про це І. Карпенко-Карий неодноразово писав у листах до сина Назара.
Сам драматург підкреслював, що його «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»
На цю тему є багато творів у світовій літературі, але І. Карпенко-Карий підійшов по-новаторському до її розкриття. Оскільки, за висловом автора, «комедія ця дуже серйозна», у ній немає ефектних переплетень подій, інтригуючих колізій. Центр ваги драматичного сюжету автор «Хазяїна» переніс на глибоке розкриття людських характерів, психологічну мотивацію вчинків героїв.
Разом із тим письменник використав увесь арсенал класичних комедійних і сатиричних засобів та прийомів. Взяти хоча б прізвище головного героя — Пузир. У народі говорять: «Пузир дувся, дувся та й лопнув».
Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної експлуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузиря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих.
Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).
Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні. Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихованим гумором чи сатирою.
Що не діалог, то, як кажуть, сміх і гріх. Наприклад, такий:
Маюфес.
А чи на вашім вокзалі можна пообідать? Пузир.
Я ніде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!
<…>
Чи на нашому вокзалі можна пообідать? Феноген. Бухвет є. Маюфес.
Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить. Пузир. Тут недалеко. Маюфес.
Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба.
Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник безмежних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді. То ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!
На розкриття авторського ідейного задуму — засудження «стяжательства» працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латаний-перелатаний халат мільйонера, кожух, що «торохтить» і «смердить». У ньому Пузиря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі.
Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характеристикою. Так, у Пузиря — груба, лайлива мова, насичена дієсловами наказового способу, що відповідає його категоричному, жорстокому і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні, Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесено-книжна, з філософським спрямуванням. І що характерно — у мові практично кожного персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю прислів’я, приказки та фразеологізми: «не знаєш броду — не лізь прожогом в воду», «ярмо на шиї», «як свиня в моркву» (Пузир); «кусок в горло не полізе», «попала на стежку», «серцем чула», «увійти в суть» (Соня); «не вмер Данило, то болячка вдавила», «чули дзвін, та не знаєте, відкіль він», «з пальця висмоктав», «з шкури вилізу» (Ліхтаренко); «і риби наловить, і ніг не замоче» (Феноген). Якщо цей перелік продовжувати, то довелося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпенко-Карий — великий знавець народної фразеології і майстер її доречного використання.
Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, великих землевласників-аграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості в суть явища?
Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гостре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю, егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. Карпенка-Карого — протест проти всякої наруги над людиною, проти попирання людської гідності. У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.