Від станції до села було три кілометри. Андрій ішов пішки старою польовою дорогою, хоча поряд з висо-ковольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту.
Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, у п’янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке закрило його майже з головою, зупинився. Захопив кілька ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Не-ймовірно! Минають віки, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пес-тять на своїх грудях все нові покоління. Яка неповторна сила!
Здрастуйте, жита! Низький уклін тобі, безкрає батьківське поле! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки! Я часто, вибігаючи вранці за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив майбутні дороги! Тепер повертаю безмірну вдячність тобі, полям, сонцю, родючій, незабутній батьківській землі…
Котять хвилі жита. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засмія-вся від радості. Білий паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок… Славен будь! Ти знову здіймає-шся під хмари, і оченята мужніх хлоп’ят вбирають у себе чари небесної безодні. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..
А ось і село. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізо-рів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навко-лишній світ. Здрастуй, село!..
Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?
Загуркотіло в сінях. На ґанок вибігла літня жінка. Кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти свого велетенського зросту схилявся, ніжно цілував сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…
Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ласкавими синіми очима з-під кудлатих брів, рідними очима єдиного сина.

Чудові місця на Північнім Дінці… Якщо вам ніколи не доводилося там бувати, обов’язково побувайте.
Ви з Харкова потягом їдете до Змієва — районного центру Харківської області. У Змієві ви візьмете човна і попливете за течією Північним Дінцем…
А пливти потрібно в червні…
27
Пливучи, будете милуватись чудовими краєвидами. Ліворуч зеленітимуть заливні луки, уквітчані і рома-шкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку.
І скільки ви пливтимете, вас вітатимуть своїм щебетом веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки, підпадьомкатиме на вашу честь перепел і дерчатиме деркач, з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці, укритій лататтям і білими лілеями, вас зустрічатиме сіра чапля. На правому високому березі в кущах ліщини розриватимуться солов’ї…
Так ви допливаєте аж до Коропового хутора. Наближаючись до нього, Північний Донець ширшає, стає глибшим, повноводнішим. Тут він упливає в ліс. З обох берегів над ним схиляються зелені віти дерев, утворю-ючи казкову алею-тунель…
Як випливете ви з алеї, на вашому шляху буде невеличкий острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і високим очеретом.
А на тому острові побачите прикритий очеретом благенький курінь… І в курені зеленої трави настелено, щоб можна було подрімати годину-другу.
Щоб з лівого берега переправитися на правий, неподалік буде пором, бо лівим берегом ген аж куди пі-шли луки. А на правому березі серед лісу — величенька галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, із сад-ками, з городами…
Який же він чудовий Коропів хутір! Ну, просто як ліс… Хуторяни вам відразу ж і скажуть, що в них не хутір, а рай!
А якщо запитаєте їх, чи бачили вони рай, хуторяни, не задумуючись, дадуть відповідь, що рай тут, у них. А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх переманити, то скажіть, що у них краще, ніж у раю! Вони вам привітно усміхнуться і скажуть, що ви маєте рацію. Отакий Коропів хутір!

Як одвирує хурделицями зима, а сонечко зігріє землю та води, збирається Данило Коряк до своєї лісової сторожки. Там він має оберігати від усякого лиха цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали в жолудях, берізок, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків.
Зібравшись, вирушає в дорогу, покликавши за собою малого, проте бідового рудого, криволапого песика Кузьку.
І йдуть.
За плечима в Данила — лантух, у якому усяка-всячина, і рушниця, на ногах поклеєні великими латками (щоб не протікали) гумові чоботи, а на ремінці поверх старенького піджака — шкіряні торбинки з набоями.
І хоч як важко Данилові нести свій лантух, старий, одначе несе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, у лісі, далеко від села, не проживеш.
Данило високий на зріст і цибатий, як лелека, тому іде швидко. Зате Кузьці доводиться бігти, хекаючи і висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха, одне нашорошене, друге опало й теліпається, як неживе, схоже, як Данилова шапка — одне вухо вгору, друге — униз..
Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко: Данилові можна перебрести, а Кузь-ці треба оббігати кружка, по сухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна буде погавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють кроками калюжки, шукаючи поживи.
Ліс зустрічає Данила, як батька: гілля немовби розступається з-понад стежки, щоб він не вдряпнувся, пе-ньки немовби відступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечко просівається крізь молоде листя та цвіт диких яблунь.
Данило повертається до сторожки, назбиравши дровець, розкладає багаття. Дим від нього підіймається вгору, і тоді здається, ніби усі дерева цвітуть.
Утомившись за день, Кузька лягає біля багаття, кладе голову на передні лапи й, не кліпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі — заходить вечір.