у становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. І після 1917 р. до початку 30-х років ІІ 30-50-ми , ІІІ — 50-80, ІV — із сер 80-х до наших днів.

Соціологічна думка в післяреволюційний період роз­вивалася під впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований соціологічний за­клад  Міжнародний інститут соціології і права  було організо­вано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою роз­витку самої соціологічної думки. З’явилася цілком нова галузь нау­ки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм».

Виникає соціальна інженерія — один із різновидів прикладної соціології на підприємстві.

В 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку. Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці, однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через полі­тичні обставини. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретич­них дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історич­ний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні до­слідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були ви­несені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не по­трібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціоло­гічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. Період 30-х – кінця 50-х років характеризувався браком ін­тересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологіч­них. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямова­ні на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистсь­ку» соціологію, а також недостатній зв’язок соціологічних знань із сусп практикою.Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки..

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз починається відродження соціології: У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соц планування.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення су­спільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослі­дженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядаєть­ся багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в роз­витку української соціології позначені інституціалізацією її як одні­єї з провідних суспільних наук.

1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами, Місце та роль держави 2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення пот­реб людини 3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самови­ховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю» 4 етап(Початок XX ст): Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне   право людини  та суспільства, Самоврядування, Прогнозування    соціально-демогра­фічного розвитку, Національне визволення 5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «По-чатки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від тра­диційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворен­ня людини, Якісні  характеристики   українсь­кої нації, Необхідність незалежної, національ­ної церкви

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров’я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло- ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за- перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних  українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все- слов’янського братства і відродження України Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов’язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі.