Предметом економічної соціології є:

• закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;

• соціальний механізм взаємозв’язку економічного і соціального розвитку:

• соціально-економічні відносини;

• розвиток економіки як соціального процесу тощо

До емпіричних об’єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів:

–       ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін.

Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси. У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв’язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної— політику, культуру, етнос і стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

• поведінку споживачів товарів;

• соціальні ролі у дефіцитній економіці;

• поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

• ставлення до економічних реформ;

• вплив соціальних та культурних чинників на розвиток економіки;

• систему цінностей людей.

Виникнення економічної соціології пов’язується із зростанням ро­лі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб’єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і полі­тичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенден­цій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспі­льної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі «природа-суспільство». Підвищення технічної озброєності праці дозволило лю­дині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетич­них потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ре­сурсів, вдосконалення технології тощо.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші у праці і житті.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одер­жанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одержанням фіктивних дохо­дів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стра­тегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час.

Дослідження напруження в Україні виявило такі характеристи­ки соціальної ситуації:

•       високий рівень незадоволеності населення умовами життя (на­самперед матеріально-економічними);

•       посилення недовіри до офіційних структур влади й політичних лідерів;

•       зростання розчарування в легітимних засобах вирішення дер­жавних та особистісних справ.

З трьох складових напруження (проблема — суперечність, став­лення населення до влади та ситуації, готовність до активних форм протесту) остання є стимулом конфліктної поведінки. Українські со­ціологи, вивчаючи це питання, дійшли висновку, що нині населення має досить високий ступінь готовності до соціального протесту.

Важливою умовою переростання соціальної напруги у конфлікт є посилення стану незадоволеності існуючим станом справ або роз­витком подій та усвідомлення потенційним суб’єктом конфлікту не­можливості зміни ситуації звичайними способами взаємодії.

Наступною умовою виникнення конфлікту є пред ‘явлення учас­никами конфлікту односторонніх або взаємних претензій, прагнен­ня довести їх правомірність, звинувачення опонента у небажанні ви­рішувати спірні питання законними, справедливими методами.

Обов’язковою умовою виникнення конфлікту є руйнування тра­диційних структур соціальної взаємодії, перехід до взаємних звину­вачень та погроз, наростання агресивності, а у кінцевому рахунку — формування «образу ворога» та установки на боротьбу з ним.

Розв ‘язання конфлікту — це повне чи часткове усунення при­чин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасни­ків конфлікту.

Розв’язання конфліктів є головною, проте не єдиною скла­довою процесу управління конфліктами, який включає в себе заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження кон­фліктів.

Метод уникнення конфлікту дозволяє виграти час, мобілізу­вати ресурси, об’єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже — і ймовірності виник­нення конфлікту у майбутньому.

Метод переговорів дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонен­та, об’єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозволяють розглянути альтернатив­ні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до спів­робітництва.

Метод використання посередництва.  Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлік­ту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, у тому числі, й міжнародного права.

Використання зазначених методів, або їх поєднання дозволяє учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту.

 Стратегії виходу із конфлікту

компроміс — часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони;

співробітництво — конструктивне розв’язання проблеми конфлік­ту на основі взаємного корегування його суб’єктами своїх цілей, по­зицій, узгодження інтересів;

домінування — задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сто­рін за рахунок іншої шляхом нав’язування їй вигідного для першої сторони рішення;

пристосування — вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї непра­воти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього

Управління конфліктами — це цілеспрямований вплив відпо­відних державних органів, громадських організацій на характер відносин між соціальними суб’єктами з метою:

•     уникнення їх конфліктної взаємодії,

•     усунення чи мінімізації причин ймовірних конфліктів,

•    а у разі їх виникнення — корегування поведінки учасників конфлікту у напрямку пошуку взаємоприйнятних шляхів йо­го конструктивного розв’язання.