Соціологія

Управління та самоуправління, їх співвідношення

Соціологія

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша  її характеристика – самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастисних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини ( дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соц. групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соц.статусу та норм поведінки особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соц.середовищі, в своїй країні та у світі. М.С.Грушевський у праці “На порозі нової України. Гадки і мрії”, звертаючи увагу на необхідність формування нац.свідомості, писав: “Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму”.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянини, особливо молодого покоління- майбутнього України.

Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами

Соціологія

Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціол методи управління соц процесами – соц діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.

Метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних  резервів через оптимізацію управління соц процесами. Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком, тобто досягнення певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання ефективних методів впиливу на них. Процедура – сук. дій, операцій, за доп яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури: Формування мети Приняття рішень Організацція соціальної дії Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

1Характеристика мети, завдань і основних положень технології

2Перелік технологічних операцій

3Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.

Розробляючи соц тех., слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення, комплексності, адресності.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

Співвідношення понять “управління” та “керівництво”. Методи та стилі керівництва

Соціологія,

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення. Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соц управління.

“управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома укр соціолог Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади  в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів: 1Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу; 2Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів; 3Соц-псих, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом псих клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.