Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, І серце йому завмирає Від незнаного щастя, О, якби боги вселили в камінь Людську душу!» (З міфу про Пігмаліона і Галатею) «Пігмаліон» – найвідоміша з п’єс Бернарда Шоу. Написав її драматург для актриси Стелли Патрик Кембл. Перед глядачем розгортається традиційно казковий сюжет: Попелюшка, яка ніколи не сподівалася на кращі зміни у своїй долі, раптом знаходить шастя. Назва твору викликає згадку про античний міф, який розповідає про скульптора Пігмаліона і його палке кохання до мармурової статуї чарівної Галатеї. Богиня кохання Афродіта, почувши благання Пігмаліона, оживила творіння майстра, і Гала-тея стала його дружиною. Сюжет твору Бернарда Шоу перегукується із сюжетом античного міфу, але він сповнений комізму, та дія п’єси перенесена з античних часів у епоху, сучасну письменникові. Головна героїня Еліза Дуліттл – вулична квіткарка, яка торгує біля міського театру. Цю двадцятирічну дівчину не можна назвати привабливою, бо розпатлане волосся, обвітрене обличчя ніяк не прикрашають її. Еліза не має гарного смаку і достатньої кількості грошей, про що свідчить її вбогий одяг. Завжди вона вдягнена в старенький чорний капелюшок, пальто із чужого плеча, ношену спідничку, латаний фартух та стоптані старенькі черевички.

Лондонські джентльмени – професор Хіггінс і полковник Пікерінг зацікавилися цією «замазурою», цим «екзотичним» створінням. Хіггінс хотів здивувати друга своїми фаховими здібностями, і саме для цього йому був потрібен цей «експеримент». Жартуючи, для розваги, вони вирішили «зробити леді з пучка моркви», перетворити смішну дикунку на «даму з вищого світу», видати її за герцогиню й переконатися в тому, що «експеримент» досяг мети. Еліза, нічого не підозрюючи, погоджується навчатися правильній вимові, бо хоче поступити продавцем у магазин квітів та до того ж заплатити Хіггінсу за цю роботу: «мені з милості нічого не треба». Саме в цих словах бідної дівчини звучить стільки гідності, стільки щирості, що не можна не захоплюватися головною героїнею. І ось професор розпочав «експеримент». Для нього – це суто наукова справа, а Еліза… – «піддослідний кролик».

Хіггінс із захопленням зауважив другу: «Побачите, як я оформлю цей матеріал. Ми примусимо її розмовляти…» Експеримент тривав, і Еліза за деякий час досягнула певних успіхів. Поступово вона стає для Хіггінса і полковника Пікерінга зразковою лялькою: вони купують їй красиве й модне вбрання, навчають бездоганній вимові, світського етикету, шляхетних манер. Зневажливо дивилась на все це місіс Хіггінс, бо розуміла, що людина – то не іграшка, застерігала сина, але марно: «Діти ви, діти! Завели собі живу ляльку й граєтеся нею». Досить виразно звучить порівняння, до якого вдається полковник Пікерінг: «Ця дівчина просто геніальна. Справжня папуга!» Освічені джентльмени не замислювалися над тим, що Еліза – жива істота, що вона має почуття власної гідності, може закохатися, страждати, мати свої бажання, мрії, зрештою – в неї мусить бути своє майбутнє. Хіггінс не бачив ніякої проблеми, бо вважав, що дівчина після закінчення «експерименту» зможе жити, як захоче, «користуючись перевагами науки».

Бернард Шоу показує, як розквітнула його героїня, як вона, позбавившись поганої вимови та брутальних манер, перетворилася на справжню леді, яка була морально значно вищою за аристократок. Несподівано для всіх пробуджується і її особистість, з тонкими почуттями, вимогливістю, навіть вишуканістю. Драматург переконує нас у тому, що Еліза має неабиякі природні здібності, світлий розум, вона винахідлива, кмітлива, має внутрішнє благородство, дивує своїм умінням тверезо мислити, зважувати обставини. Звертаючись до своїх вчителів, вона каже: «Мені хочеться лагідного слова, уваги… все ж таки я людина, а не порожнє місце…» Бернард Шоу показує, як відбувається не тільки «перетворення» Елізи, а також її моральне пробудження. Яка подальша доля чекає на цю дівчину? Ким стане бідна, але духовно й інтелектуально розвинена колишня квіткарка у світі жорстокої конкуренції? Якось, блукаючи вночі вулицями міста, вона зрозуміла, що назад їй дороги нема, але що чекає попереду? «Я забула свою мову, можу розмовляти тільки вашою»,- каже Еліза Хіггінсу. Експеримент успішно закінчився, Еліза дійсно стала схожою і мовою, і манерами на будь-яку даму вищого світу. Але не тільки Хіггінс гарно попрацював над дівчиною, а й вона вплинула на його душу, зробивши з байдужого професора фонетики, черствого вченого, чутливу палку людину.

Бернард Шоу підкреслює, що зовсім не важливо, до яких верств суспільства належить людина; якщо вона чуйна, добра, щира, розумна, то шлях у майбутньому обов’язково знайде. Що чекає улюблених героїв Шоу -Хіггінса та Елізу – митець не говорить, бо дає можливість кожному з нас, своїх читачів чи глядачів, доміркувати у своїй уяві щасливу кінцівку.

Учнівський твір за романом Кава ба ти Ясунарі « Тисячокрилий журавель». Відомий японський письменник Кавабата Ясунарі завжди мріяв про «людину, народжену красою». Він вважав, що той, хто прилучається до краси, починає сприймати світ як свій дім, а людей як друзів. Краса облагороджує людину, «переживання краси» пробуджує співчуття і любов до людей, і тоді слово «людина» звучить як слово «друг». Той, хто осягнув красу природи, осягає красу людських почуттів. Так само, як і Достоєвський, він вірив, що краса врятує світ, вірив у людину, народжену красою. Це і є концепція автора, по-своєму відбита в кожному з його романів. У Кавабати був свій шлях розуміння краси, і цей шлях доступний кожному: навчіться бачити красу навколо себе, тоді ви відчуєте єдність зі світом, вам відкриється краса, що живе в усьому: у квітці, у камені, у вашій власній Душі. У голосі письменника звучить застереження: пам’ятайте про красу, що поруч із вами, у вас самих, не забувайте про співчуття, не піддавайтеся спокусі байдужості. Любіть природу, квіти, дерева, небо, любіть красу у великому й малому – і ви навчитеся любити життя, берегти людину, розрізняти щирість людських стосунків.

У «Тисячокрилому журавлі» ми знаходимо два типи краси: одну, чуттєву, земну, уособлює пані Оото, іншу, вишукану, напівпримарну, – Юкіко. Холодний і в той же час сповнений внутрішнього жару блиск стародавньої фарфорової чашки нагадував Кікудзі тіло пані Оото. І не було в цьому нагадуванні анітрохи сорому, тому що прекрасне вище цього. А пані Оото була досконалим створінням природи. «Природа хотіла створити жінку і створила пані Оото. А шедевр не можна засуджувати. У нього немає недоліків».

В образі Оото автор стверджує основну ознаку класичного ідеалу краси – жіночність. Жінка у творах Кавабати – це берегиня і творець прекрасного. Кавабата Ясунарі вважав, що красиве не може бути порочним, а порочне не може бути красивим. Важливо, щоб усе було справжнім, а не підробленим. В образі Юкіко Кавабата втілив традиційне класичне розуміння краси з її витонченістю, простотою, недосяжністю: «Завченими рухами виконувала чайний обряд. Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті, віяло благородством». Для японців сутність чайного обряду полягає в духовному катарсисі, який, на їхню думку, відбувається під час цієї церемонії. Це таїнство пошуку в духовному світі людини прекрасного, божественного, того, що дає їй відчуття гармонії з навколишнім світом, спокою, радості.

Колись давно цей обряд справді був втіленням краси істинної, щирої. З покоління в покоління передавали чайний посуд, берегли його, шанували, бо відчували зв’язок між минулим та майбутнім. Але часи змінилися, сучасники автора втратили духовні орієнтири і тепер чайна церемонія не дає духовного очищення, а часом стає місцем розбрату, сварок чи образ. Тобто, зовні обряд залишився красивим, але глибинна його сутність спотворилася.

Хто ж здійснює чайну церемонію? Чи справді люди, які це роблять, чесні й чисті душею? На жаль, далеко не завжди… Церемонію здійснюють іноді такі люди як одна з героїнь роману – Тікако. Вульгарна й груба тітка торкається священних предметів чайного обряду, своїм духовним убозтвом, грубістю плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Мужеподібна Тікако втратила жіночність, а з нею відчуття прекрасного, її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю: на грудях у неї – родима пляма, вкрита волоссям. Вона викликає у Кікудзі якусь гидливість до Тікако. Ця пляма ніби підкреслює всю аморальність героїні, ницість її характеру. Відсутність смаку, тонкого відчуття прекрасного у Тікако дисгармонує з традиціями стародавнього обряду. Чи не тому Кікудзі купує у неї чашку, котру передавали з покоління в покоління чотири століття його предки. Краса завжди мислиться митцем у поєднанні з духовною чистотою, цнотливістю людини.

Кавабата Ясунарі збентежений тим, що відбувається в суспільстві. Письменнику боляче від того, що найщиріші людські почуття можна зганьбити і потоптати. Саме так сталося, наприклад, з коханням Кікудзі та пані Оото, яке закінчилося трагічно через грубе, цинічне втручання вчительки чайної церемонії. Але все ж таки письменник вірить, що людство нарешті знайде духовні орієнтири. Усю повість пронизує образ журавлів на фуросіці Юкі-ко. Як зазначалося, у японців журавель символізує щастя і чистоту, водночас цей образ-символ обов’язково асоціюється з образом хіросімської дівчинки Садако, яка страждала від променевої хвороби. Вірячи в переказ про те, що журавель приносить надію і щастя, дівчинка вирізала паперових журавликів і була переконана, що після того, як з’явиться тисячний, настане одужання. Але Садако не дожила до цього…

Цей чудовий роман, на мій погляд, не стільки про сутність чайної церемонії, про фатальне кохання, скільки про приховану красу світу, у якій живе людина і яка в людині, але яку вона не завжди помічає. Письменник наче нагадував людям: у Красі – Істина, краса робить людей чистішими, ближчими одне до одного. І це завжди треба всім пам’ятати.

Те, що не висказав я, Сильніше того, що сказав. З японського вірша

Захід і Схід… Не секрет, що ці поняття звичайно різко протиставляють один одному. У чому ж причина? Тільки чи в географії? І що мав на увазі Кіплінг, коли говорив, що “…разом їм не зійтися”? У пошуках відповідей на ці питання спробуємо визначити границю між Заходом і Сходом. Для одних нею можуть бути Уральські гори або якийсь певний меридіан. Для тих же, хто так чи інакше стикнувся із самобутньою східною культурою, філософією поглядів на мир, відповідь може бути іншим: “У душі, наприклад…” Цікава в цьому змісті японська література. З російським художнім словом її зближає, мабуть, лише те, що звичайно має місце в художній культурі взагалі: зміна стилів, напрямків. Специфіка ж японської літератури полягає в тому, що ніколи в ході своєї історії одна творча манера повністю не закреслювала іншу. Спільність певних естетичних принципів властива буквально всім представникам японської художньої творчості. Так, наприклад, відомий японський п’ятивірш (танка) характером своєї поетики, особливостями віршування сходить до народної пісні. Поетичним каноном для багатьох поколінь стала антологія японської лірики “Кокінсю” 905 р. (”Збори старих і нових пісень”).

Виражаючись традиційно, можна сказати, що центральне місце в японській ліриці займають любов і природа. Попрощавшись із тобою, я побрів самотньо, сумно через ліс – але потім, на пагорок зійшовши, побачив хмари весняні в небі…

Що ж, у танка дійсно присутній ліричний герой з його любовними переживаннями. Але і його глибоке почуття, і весняні хмари є як би проявом чогось загального на більше глибинних рівнях існування. Адже відповідно до древніх японських вірувань все живе має душу. Тому природний мир для поета є таким же визначальним фактором його життя, як і почуття до улюбленого:
Я в дощову ніч
так скучив по півоніях,
що, ліхтар прихопивши,
вийшов у сад побродити небагато
і квіти заодно провідати.

З названих прикладів танка можна зробити й ще один висновок, що стосується японського вірша: “Японське мистецтво не терпить квапливості, бездумного ковзання по поверхні… Прекрасне створення мистецтва як би шукає того, хто здатний до співтворчості, і лише перед ним розкривається до кінця”. Автор цієї цитати В. Маркова не випадково вживає слово “співтворчість”. Воно принципово важливо для розуміння особливостей японського національного мистецтва взагалі. Російський майстер може з мармуру ліпити статую, із глини ліпити глечик. Японський же входить у незриме спілкування з живим матеріалом, як би прислухаючись до самої природи. І тоді саме дерево, наприклад, підказує теслі форму, кольори й обсяг предмета, що виготовляє.

Особливість сприйняття японської лірики багато в чому визначена її поетичним ладом. Так, танка має строгий складовий обсяг (5+7+5+7+7 построчно). Причому в перших трьох рядках укладена головна думка, у двох останніх – висновок.

Не менш відомий жанр японської поезії, що виділився у свій час із танка, – хоку, або хайку. Це вірш, що складається із трьох рядків, має ще більший лаконізм і виразність. Тематика знов-таки стосується злиття людини й природи:
Верба схилилася й спить;
і здається мені, що соловей на гілці –
це її душу.
Подих осіни, відчуття її свіжості й у той же час легкий смуток присутні в хоку про “сумовиту пору” року:
“Осінь уже прийшла!” – Шепнув мені на вухо вітер, Підкравшись до подушки моєї.
Одна з особливостей японського вірша – заглибленість у побут.

На перший погляд може здатися дивним, що три рядки можуть уміщати в себе все різноманіття життя, будучи зацикленими на побуті. Відповідь на це питання дає принцип що відкрив можливість “просвітління” в умовах повсякденного життя. Будь-яка подія, явище повсякденності заслуговує на пильну увагу, оскільки воно може стати поштовхом до “осяяння”.

Цікаво в цьому змісті вірш відомого ченця, врачевателя Мацуо Басі за назвою “Кішечка кричить”:

Кішечка кричить. Каша їй не по нутру, або закохана?

До речі сказати, цей великий майстер хоку за все своє життя не написав на папері жодної рядка (п’ять збірників його віршів змогли “матеріалізуватися” завдяки його учням). Таке поводження поета як би підтверджує найбільш крайню позицію вищезгаданої естетики щоб зображувати явища максимально подібними до природи, краще їх взагалі не зображувати…

Закономірний і зрозумілий той факт, що читач, як правило, знайомив відразу з поруч випливали один за одним тривіршів (священне число 10, іноді 8 хоку). Адже багато подібних творів важко зрозуміти поза контекстом. Так, цикл “Залишаючи гостинний будинок” уже своєю назвою робить зміст цілком зрозумілим (хоча, звичайно, можливі асоціації): Із серцевини півонії Повільно виповзає бджола… ПРО, з яким небажанням!

чим були зв’язані почуття Струми Дземмаро, зрозуміти А от зі складніше:

Ноги з ліжка спустив,

але тапочок там не намацав – і знову завалився спати…

Тільки чи про тапочки, а також їхній хазяїнові-соні мова йде? Може бути, це про нашу інертність?..

Зрозуміло, що японський вірш надає читачеві можливість самому випливати за власними ж асоціаціями. Але що б не говорили про вибірковість глядача, на яку розраховане японське мистецтво, деякі його елементи цілком зрозумілі й співзвучні сучасному європейцеві (знов-таки з позиції того ж європейця):

Чи то жити треба, щоб працювати, Чи то працювати – щоб жити? Ніяк не зрозумію…

Дуже багато чого можна прочитати в танка й хоку, якщо врахувати, що японський лірик як би бере мир пригорщами й любується кожним проявом життя, знаходячи в ньому неповторність, красу:

Усі бачили на світі мої очі – И повернулися до вас, білі хризантеми.