Одного разу в майстерні свого приятеля Оскар Уайльд побачив натурника, котрий уразив його досконалістю своєї зовнішності. Письменник вигукнув: «Який жаль, що і йому не минути старості з усією її потворністю!» У відповідь художник йому сказав, що добре було б щороку малювати такі дивні портрети, щоб природа тільки на них відбивала свої карби, тоді зовнішність «херувима», якого щойно побачив Уайльд, вічно залишалася б молодою. У своєму романі «Портрет Доріана Грея» англійський письменник показав надзвичайну силу справжнього мистецтва, його велич і невмирущість. «Мистецтво – це не іграшка, не примха, це неодмінна умова людського життя. Це наочне виховання моралі». На думку Уайльда, саме мистецтво облагороджує серце і душу людини, тому не можна нищити художні полотна, «не можна жбурляти традиційного каменя» у твори митців.

Головним у переконаннях письменника було служіння красі, яка, за його твердженням, вища за добро та істину; якщо краса не спонукає людину шукати етичну, духовну правду, вона стає нікчемною. Портрет молодого чоловіка Доріана є своєрідним ідеалом краси. Своєю досконалістю він вражає навіть самого хазяїна. «При першому погляді на портрет він мимоволі зробив крок назад і спалахнув від задоволення. Очі його заблищали так радісно, нібито він уперше побачив себе». Доріан був вражений своїм портретом, а думка, що через декілька років його краса почне в’янути, викликала жах. Йому стало лячно, що роки понесуть за собою червоні вуста та золотаве розкішне волосся, а сам він стане огидним, жалюгідним та страхітливим. Ця думка непокоїла його, «немов крижана рука лягла йому на серце». І тоді Доріан подумав, що було б чудово, якби старів тільки портрет, а сам він назавжди залишався молодим. За здійснення цього бажання, як йому здалося, він усе віддав би, навіть свою душу. Герой роману вміє цінувати не тільки майстерність талановитого художника, а й музичні твори. Він по кілька разів слухає п’єси Вагнера, Шумана; відчуває найвищу насолоду від спілкування з прекрасним.

Автор показує, що на початку роману для його героя найголовнішою є саме краса мистецтва.

Доріан передбачав руйнування гармонії краси в майбутньому, і він не помилився. Коли невблаганний час наклав свій відбиток на зовнішність Сибіли Вейн, Доріан покидає її. Ображена жінка не витримує такої жорстокості з боку коханої людини і гине. Цей жахливий випадок справив на Доріана сильне враження і, сидячи дома в кріслі, він побачив, що його портрет нібито змінився. «Вираз обличчя був іншим – у складці рота почувалася жорстокість». Так, він колись хотів, щоб сліди страждань і тяжких дум відбивалися б тільки на полотні, але невже ж його бажання виповнилося? Страшно було повірити в неможливе, але ось перед ним його портрет зі складкою жорстокості біля губ: Доріану стало моторошно від поміченого порушення гармонії мистецтва, яке було спричинене порушенням гармонії почуттів. Портрет стає дзеркалом душі героя, його совістю. Насправді ж він став двійником молодого денді, його «щоденником», який він старанно приховує від людського ока.

Доріан дуже змінився, жорстокість почала в ньому при тлумлювати добрі людські якості. Будучи побічно винува тим у смерті Сибіли Вейн, він своїми вчинками призводив до самогубства і приятелів. Від кожного прояву цинізму безсердечності, нелюдськості портрет змінювався, все дал і далі порушувалася гармонія почуттів і гармонія мистец тва. І коли емоційний стан Доріана сягає найвищої напру ги, він проколює картину ножем, посягаючи на прекрас не, і вмирає. Його життя урвалося на останньому, вж безмовному пориві страждання. В останніх рядках роман-Оскар Уайльд говорить, що портрет Доріана зостався мо лодим і неушкодженим, в той час як «на підлозі з ножем у грудях лежала мертва людина у фраці. І тільки по кільцях на руках слуги визначили, хто це».

Справжнє мистецтво не можна вбити, зганьбити, знищити, бо, як протягом усього твору підкреслює автор, мистецтво вище за життя, воно вічне і здатне хвилювати почуття багатьох людей.

Новела Томаса Манна «Смерть у Венеції» – неперевер-шений взірець реалістичної манери письма, збагаченої модернізмом. Саме вона допомогла митцеві художньо осягнути і втілити проблему бездуховності тогочасного мистецтва. У 1913 році, коли Томас Манн працював над цим невеличким твором, у Західній Європі набули поширення песимістичні філософські теорії, які ґрунтувались на ірраціоналізмі, містиці, волюнтаризмі. Вважалося, що земна цивілізація вступила у свою «сутінкову добу», що її чекає всесвітній хаос, що людське життя нічого не варте, воно’ підпорядковане сліпим проявам якоїсь волі, сповнене страждань і мук. Під впливом загальної кризи в суспільстві та цих теорій мистецтво розривало зв’язки з класичною традицією, втрачало своє громадянське звучання, байдужіло до людини. На межі століть великий німецький письменник, відчуваючи занепад мистецтва, як справжній гуманіст застерігає людство берегти свою духовність, не поклонятися фальшивим богам.

Герой твору, відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах, втомлений виснажливою працею, внутрішніми суперечностями, одноманітністю буднів, вирішив «пуститися в мандри», «побачити далекі краї». Може, десь там залишиться втома, внутрішня криза?! Після гарячкових роздумів у його уяві, нарешті, визначилась мета мандрівки. «Якщо за одну ніч хочеш досягти чогось незрівнянного, казково незвичайного, то куди треба податися? Але ж тут нема над чим довго думати!» Венеція! Колиска культури, де зароджувалося сучасне мистецтво. Венеція надихала митців усього світу на створення найкращих їх творів. До Венеції в пошуках внутрішньої злагоди, нового натхнення вирушає герой Томаса Манна. Зустрічі з Венецією передує зустріч з компанією прикажчиків. На похмурому, неймовірно брудному допотопному пароплаві серед веселого товариства молодиків його увагу привертає постать «підробного юнака». Фарбований дідуган у перуці та надміру модному костюмі здалеку впадає у вічі крикливою червоною краваткою та по-парубоцьки заломленим солом’яним капелюхом з пістрявою стрічкою. Зблизька видно, що краса та молодість його – вміла косметика на зораному віком і пристрастями обличчі. Цей типовий, модерно підмолоджений образ пороку викликає відразу в Ашенбаха, але з іронії долі через два тижні він сам з’являється у дивовижно схожій червоній краватці, в такому самому брилі, такий же внутрішньо збуджений.

І ось нарешті Венеція – місто казок і надій! Ашенбах захоплений, хоч потрапив до нього вдруге. Вид Венеції з відкритого моря ще більш вражаючий, ніж з суходолу. Вишукане товариство, чемна адміністрація, а «на вулиці багато людей впізнають його і шанобливо розглядають». І все ж внутрішній неспокій, нервова напруга не полишають митця. І Ашенбах вирішує втекти з Венеції. Але він пізнає нове почуття, пізнає насолоду від нього. Вже ніщо не дратує письменника, навпаки, йому подобається все, що його оточує. Ашенбах закохався в 14-річного красеня – поляка Тадзьо. Це не фізична пристрасть, а захоплення дивовижною досконалістю краси підлітка. Зустрівшись з красою, письменник з головою поринув у її казковий, чарівний світ. Він нею живе, нею дихає, не може уявити себе без неї. І одяг Тадзьо, і манери, і постава – все вражало письменника. Особливо ж «чудесна квітка – голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкими суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м’яко спадали на скроні й на вуха. «Гарний, дуже гарний!» – подумав Ашенбах з тим професійно-холодним схваленням, у яке лишень часом одягає своє хвилювання і свій захват, коли дивиться на шедевр». Ось цей Тадзьо став смислом життя Ашенбаха. Він милувався, подумки розмовляв з ним, невідступно стежив за його дитячими іграми. І це доводило його до сп’яніння. «Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного: ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні». Густав спочатку сприймає хлопця за статую, що ожила, але спостережливе око письменника помічає зуби, «як у недокрівного», і мимовільна радість закрадається в душу героя – краса теж не ідеальна, не вічна, смертна.

Здавалося б, кохання, захоплення викликає в людині бажання проявити свої найкращі риси. А ось Ашенбах зрадив своєму коханню, показав свою бездуховність та егоїзм.

Бездуховність Ашенбаха засвідчує сама пристрасть до Тадзьо. Вона обмежує його духовні горизонти, стає на перешкоді до нормального спілкування з людьми. Ашенбах байдужіє до всього, що його оточує. «Очманілий», «самотній», «живе ніби за глухою стіною» – так характеризує автор новели свого героя. Ашенбах деградує і як особистість, і як митець.

«З часом у творах Густава Ашенбаха з’явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-тра-диційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним [… Густав Ашенбах на старість вигнав із своєї мови всі банальні слова. І ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії». Вистежуючи Тадзьо, він зазнає принижень, втрачає людську гідність. Ось він, повертаючись пізно ввечері з Венеції, «зупинився на другому поверсі, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіси на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити».

Дізнавшись про епідемію холери, яка насувається на місто, він спочатку хотів попередити сім’ю Тадзьо, а потім передумав, вирішив цього не робити, адже він ніколи більше не побачить свого демона. Егоїстичний розрахунок взяв гору. Густав швидше ладен віддати хлопця холері, ніж розлучитися з ним. І все ж сім’я Тадзьо збирається від’їздити. А сам письменник занедужав і через кілька днів помер у пляжному кріслі.

Смерть ця символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався, на що молився і в що вірив. Зрада ж, підлість не бувають безкарними. Томас Манн протягом усього твору наголошує на тому, що бездуховне мистецтво, яке втратило інтерес до нетлінних загальнолюдських цінностей, звело до ідеалу форму, не має майбутнього, воно приречене. Приречене й людство, яке має таке мистецтво. Лише те мистецтво, яке оспівує високі ідеали любові, добра, справедливості, взаємодопомоги має право на життя. Саме воно дає митцю справжнє задоволення від своєї праці. Таке мистецтво об’єднує людей, допомагає долати життєві перешкоди. Тому і обстоює його великий гуманіст нашого століття – Томас Манн.

За все, що сталося, я відчуваю в якійсь мірі й особливу відповідальність. Еріх Марія Ремарк. Людство стоїть на порозі XXI століття. Ось-ось наше століття стане історією. Якою саме? Які віхи воно вписало в літопис? Що закарбувалося в нашій пам’яті, в пам’яті наших батьків, дідів і прадідів? Жовтневий переворот і розпад Російської імперії. Політ людини в космос і Чорнобильська трагедія. Голодомор 33-го і проголошення незалежності України. Однією з найбільших трагедій була, є і залишається війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди залишається війною, відлунюється тяжким болем у людських душах. Не загоїти ніколи і нічим рани душі і серця жінки, яка не дочекалася свого сина, коханого чи батька з фронтів. Саме про біль втрат, про відчай людей розповідав читачам письменник-антифашист Еріх Марія Ремарк. Декілька разів поранений на фронті, з опаленою душею повернувся він додому. Його урапатріотичні настрої розбились об скелю смерті й насильства. Натомість з’явилися зневіра, безнадія, спустошеність і марність сподівань. Наслідком цього і була поява нової генерації – «втраченого покоління», а згодом і літератури про нього, одним із зачинателів якої і був Еріх Марія Ремарк. Після виходу роману «Три товариші» в 1937 році письменника позбавили німецького громадянства. Нацистські пропагандисти скажено його цькували, звинувачуючи у «підриві воїнського духу», в приниженні «героїки» німецької солдатчини. Книги Ремарка заборонялись і спалювалися фашистами. А між тим твори його були дуже популярними в США, куди письменник переїхав у 1939 році, напередодні другої світової війни. Які б страшні події не довелося пережити йому, він все одно писав добрі і правдиві книги, що доходили до серця кожної людини. Його хвилювали найгостріші проблеми сторіччя – війна і фашизм. Він вважав, що будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.

Ніколи не забуду своїх вражень після знайомства з романом «Три товариші». То був сум і сльози, так, саме сльози. Гине Патриція Гольман, руйнується світле й Чудове кохання, товариші живуть уже без радості, надій та мрій. Вони вважають, що світ, хоч він і недосконалий, переробити неможливо. Минуло понад п’ятдесят років, як скінчилась остання, друга світова війна, але ті, хто пройшов через це жахливе місиво, в якому смерть людини «була найважливішою, важливішою, ніж уся земна куля, яка далі крутилася собі», досі пам’ятають її. Герої роману «Три товариші» на власному досвіді переконалися, що у світі панує зло. У спогадах Роберта Локампо воно постає як стихія, що поглинає юність, друзів, найкращі мрії, батьків. «Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити? Ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті». Герої Ремарка живуть за принципом: один за всіх, усі за одного. Але «всі» – це тільки їхня трійка: Готфрід Ленц, Отто Кестер, Роберт Локамп. Мене зворушили сторінки, де розповідається про їхню допомогу, щиру, безкорисливу, коли треба було врятувати життя хворій на туберкульоз Пат, коханій Локампа. Дівчина все одно помирає, але товариші зробили все можливе, і це викликає захоплення їхніми стосунками, їхньою дружбою.

А ще вразив епізод, у якому автор показує, як ховали Готфріда Ленца, «останнього романтика», щиру і доброзичливу людину. Він пройшов через всю війну, чотири рази був поранений, але куля наздогнала його вже в післявоєнний час. Ремарк з болем описує, як товариші довго не могли збагнути, як же це милий добрий Ленц загинув у мирний час у себе на батьківщині від рук нациста. «Коли його ховали, був ясний сонячний день… Гостро пахла розкопана земля. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, волосся, очі ще існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться».

Три товариші живуть за правилами фронтової дружби, підтримуючи один одного, воюють із своїм оточенням. Із злом, що наступає на них, вони ведуть особисту, «малу» війну. Але ж автор показує, що війна в його улюблених героях не знищила добра і ніжності, співчуття і кохання. Вони міцні, бо разом. Ідеї дружби, товариськості посідають у романі важливе місце, бо завдяки цим почуттям люди можуть вижити в безкрайому океані самотності.

Цей твір сумний, бо, засуджуючи війну, Ремарк зображує світ, не приховуючи гіркої правди. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі крива-ВЄ м’ясорубка. Безробітні стають завсідниками музеїв, бо там тепло вдень. Якась стара й бідна жінка купує на аукціоні папугу, щоб було кого почути ввечері. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ремарк не міг зупинити війну, але він умів ненавидіти її і протиставив їй непереможну людську гідність. Саме його чесні, добрі, правдиві книги доходили до серця кожного читача і робили свою велику справу.