Твір по роману « Чума». Тема Чуми вже давно і широко використовується світовими письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД – чума ХХ століття», ми кажемо: «Та ти чумний, чи що?». І мало хто при цьому згадує справжнє значення одного з компонентів цих висловів. Але в 1947 році А. Камю вирішив звернутися до цієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію із дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла? Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» – фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума – це не тільки жорстокість. Чума – це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання, просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж «Чума» – перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин – ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: «Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок. Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста. Та коли така можливість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста. Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,- словом, без особливих прикмет». І люди там теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму…

Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів «бенкет під час чуми». І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений. Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, намагаючись щось довести, вбивають безвинних людей – це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! – все більше запалюючись, запевняє: – Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,- це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але «людина – це не ідея»,- каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли бачить свою абстракцію в житті – смерть сина Отона. «У цього, сподіваюсь, не було гріхів»,- кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так вважав: «За одне життя – тисяча врятованих… Та і що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…». Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?». Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років, як був, так і залишився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою». Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.

Чума – це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,- каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному…

Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди радіють, усі щасливі… Так, справді, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста». І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди…».

Але хто визначає межі цього «треба»? Цього не знає і Ріє…

Шкільний твір за новелами Едгара По «Золотий жук», «Вбивство на вилиці Морг». Хто з нас із захопленням не читав детективних оповідань чи повістей?! Хто з нас з надзвичайною зацікавленістю не стежив за вчинками улюблених героїв детективних кінофільмів? Звичайно, детективний жанр має велику кількість прихильників, бо цікаво спостерігати за логікою розкриття таємниць, у якій демонструються невичерпні можливості людського розуму. Американця Едгара По по праву вважають засновником детективного жанру, майстром захоплюючої фантастичної новели. Основою більшості його оповідань є сміливі гіпотези і припущення. Письменник мав надзвичайну здатність відчувати, в якому напрямку може розвиватися наукова думка майбутнього і, не відступаючи від суворо логічних законів дійсності, творив свої фантастичні оповідання у такий спосіб, що вони сприймалися сучасниками як опис реальних подій. Такими є його оповідання про повітроплавання, про мандрівки у віддалені країни і на місяць, про таємниці людської психіки. Оповідання Едгара По «Золотий жук» та «Вбивство на вулиці Морг» принесли йому широке визнання. Усі ці твори письменник назвав «логічними», бо вони побудовані за законами логіки й аналітичного мислення.

Моїм улюбленим оповіданням Едгара По є «Золотий жук». Воно присвячене розповіді про дешифровку старовинного рукопису, майстерно виконану Леграном. Автор повідомляє, що колись Легран був дуже багатою людиною, але фортуна відвернулася від нього, і він, мало не жебраком, стомлений життям у великому місті, поселився на се-лівановому острові. Якось під час прогулянки узбережжям із своїм служником Юпітером він знаходить золотого жука і шматок пергаменту, котрі згодом послужили ключем для знаходження скарбу. Оскільки Легран був людиною обізнаною, добре розумівся на фізиці, хімії, непогано знав історію і навіть докладно вивчив життя капітана піратів Кіда, ці знахідки не давали йому спокою. Весь час він аналізував, що саме можуть приховувати знайдені речі, проте був впевнений в одному – за всім цим стоїть скарб. Піднісши пергамент до вогню, Легран побачив, як під впливом тепла на ньому з’явилася криптограма із зображенням черепа і низкою цифр. Завдяки величезній витримці, логіці мислення, порівнянням і логічним висновкам, а головне – старанності він зміг дешифрувати піратські знаки. Дуже цікаво спостерігати за ходом думки головного героя, але ще цікавіше дізнатися, що винагородою за величезний труд йому дістався досить великий скарб пірата Кіда.

Герой другого оповідання Едгара По «Вбивство на вулиці Морг» – Дюпен – людина молода і енергійна. Він -нащадок знатного роду, котрий потрапляє в скрутні життєві обставини і втрачає майже все своє багатство. Завдяки доброму ставленню кредиторів Дюпенові пощастило зберегти якусь частину батьківської спадщини, але грошей на життя бракувало: він ледве зводив кінці з кінцями. Незважаючи на свою молодість, він був дуже обізнаною людиною, і автор зауважує, що всіх «вражала його величезна начитаність, а головне – свіжість його уяви». Єдине, що він міг собі дозволити, – це книги. Коли Дюпен починає за чисто логічними принципами розслідувати вбивство на вулиці Морг, він зрештою приходить до висновку, що злочин вчинила не людина, а оскаженіла тварина. Він уважно оглянув будинок, звернув увагу на те, що від цього злочину віє чимось жахливим, відзначив, що в кімнаті розмовляли двоє – один був француз, а другий – невідомо хто, бо «вигукував якісь нечленороздільні звуки незрозуміло якою мовою». Дюпен звернув увагу на той факт, що в кімнату злочинець потрапив через вікно, спустившись по громовідводу, тобто він володів винятковою спритністю та сміливістю; в кімнаті нічого не було вкрадено, хоча напередодні жертва злочину отримала велику суму грошей. Дюпен відзначив надзвичайну моторність, нелюдську силу, люту кровожерливість, жахливу жорстокість вбивці. А звідси -висновок: злочин вчинила не людина. І справді, це був орангутанг, мавпа, яка втекла від моряка.

Сам Едгар По називав свої оповідання «логічними», бо намагався показати невичерпні можливості людського розуму. Сьогодні, говорячи про його твори, ми бачимо, як досконало письменник продемонстрував безмежну силу й глибину людської думки. Детективні оповідання Едгара По – це гімн інтелектові. Творчість цього американського письменника стала надбанням світової культури, адже в ньому жила віра в людський розум, духовні сили людини, її нескориму волю, непереможне прагнення до знань.

Учнівський твір за романом Гюстава Флобера «Пані Боварі». Життя – це надто складна річ. Інколи людина, щоб відірватися від тяжкої буденності, починає мріяти, жити в уявному нереальному світі. Саме так сталося з героїнею роману «Пані Боварі», яка не погоджувалася з сірою буденністю життя і шукала в ньому, чи, мабуть, у своїх мріях, якогось свята почуттів, казкової любові, за хвилину якої можна віддати все життя. Задум цього роману виник у Флобера із бажання «відтворити сірий колір запліснівілого існування», тобто колір «буденності» епохи. «Я вдивлявся в плісняву, що вкривала душу», – відзначав автор. Саме проти такого кольору життя протестує Емма Боварі, намагаючись чимось скрасити його, зробити яскравішим і цікавішим. Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освітою, ні гарним смаком. У духовному плані вона не піднімається над йонвільським рівнем. Все те, про що мріє Емма, чим вона захоплюється, до чого поривається, позначене тривіальністю і може викликати лише іронічну посмішку. Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, в яких «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках… дрімучі ліси, сердечні жалі, присяги, ридання, цілунки». Під впливом таких романів формується життєвий ідеал Емми, головними складниками якого є кохання, кавалери, красиве «романтичне» життя в дусі тривіалізованої романтики.

Мрії залишилися мріями, а їй судилося жити в сонному провінційному Йонвілі, в середовищі ситих тілом і душею обивателів, із чоловіком, який щовечора, написавши свої рецепти, «задоволений із самого себе, доїсть рештки печені, погризе шматочок сиру, схрумає яблуко, доп’є графинчик вина, а потім піде в спальню, ляже горілиць і захропе». Автор наділив героїню також невдоволенням навколишнім, душевним неспокоєм, пориванням до іншого життя, тобто тими рисами, які він найбільше цінував у людині. Звичайно, ідеали Емми смішні й безглузді, але річ у тому, що вона вкладає в них усю душу, вона справді страждає, по-своєму протестує проти «життя кольору плісняви» – аж до своєї безглуздої смерті.

До своєї героїні Флобер ставиться неоднозначно. Ії міщанські уявлення про щастя, про ідеального коханця викликані вульгарністю буржуазного існування. Але Емму підносить над іншими персонажами її щире бажання вийти за межі буденного життя і здійснити свою мрію. Всупереч всьому, не розмірковуючи над майбутнім, Емма згодна тікати з Родольфом, вона ладна підштовхнути Лео-на на злочин, бо сама готова на все заради кохання. Щоб краще підкреслити особисту драму Емми, Флобер показав, що її мрії і мрії інших персонажів – різні. Так, наприклад, Леон не здатен мріяти, тому пані Боварі постає для нього з самого початку твору ідеалом в усьому. Але, зіткнувшись з «практичною діяльністю», він стає себелюбцем, як і всі інші. Драма Емми полягає не в тому, що вона мріяла, а в тому, що її мрія не могла здійснитися. Ії чоловік, Шарль Боварі, провінційний лікар – втілення обмеженості і міщанської самовдоволеності. Його розмови з дружиною «були пласкі, як вуличні тротуари, вони не викликали ні хвилювання, ні сміху, ні задуми». Але виявляється, що цей смішний та примітивний Шарль здатний на глибоке й сильне почуття. Він продовжує любити Емму й після її смерті, а розкриття того, що вона була йому невірною дружиною, призводить його до душевної хвороби.

У романі перед нами, читачами, постає світ обивателів, людей обмежених, самовдоволених, вульгарних. їхнє життя заповнене дріб’язковими інтересами й турботами, позбавлене будь-яких проблисків духовності. Створюючи свій роман, Флобер намагався втілити в ньому принцип безособового мистецтва: «Я хочу, щоб у моєму творі не було жодного натяку, який би викривав автора» . Але особистість письменника все ж таки проявляється в його ставленні до своїх героїв. Так само, як і його Емма, Флобер відчував вульгарність навколишнього світу, як і вона, він мріяв про екзотичні країни, як і вона, не змирився із сірою буденністю, не схибнув на шлях процвітаючого буржуа. Письменнику, з одного боку, жаль своєї героїні, яка здатна до протесту, а з іншого боку, він сміється над недосконалістю її внутрішнього світу. Проте ставлення до Емми було доброзичливим, лагідним, спокійним. Цей роман став видатним явищем у літературному процесі Франції, бо до Флобера так глибоко, так реалістично життя провінції не змалював ніхто.