Літературознавчі статті, підручники з літератури для вищих навчальних закладів, посібники для словесників запевняють, що вивчення художніх творів, зокрема в школі, у своїй основі має інтерпретацію. І це сприймається усіма без жодних заперечень як аксіома. Якщо і виникають дискусії, то тільки лише з приводу того, як краще інтерпретувати той чи інший художній текст. Важко навіть уявити, що може з’явитися думка про недоцільність інтерпретації, що інтерпретація не тільки заважає зрозуміти текст, а й нищить його. Більше того:

“Зараз такий час, коли проект інтерпретаціїє переважно реакційним, задушливим. Як вихлопні гази й фабричні дими, які забруднюють міську атмосферу, так і виверження різних інтерпретацій мистецтва сьогодні отруюють нашу чуттєвість. У культурі, класичною вже дилемою якої є гіпертрофія інтелекту за рахунок енергії та чуттєвості, інтерпретація стає помстою мистецтву з боку інтелекту. Навіть більше. Це помста інтелекту світові, інтерпретувати – це збіднювати, виснажувати світ, для того щоб утвердити примарний світ “значень”. Це перетворити світ як такий у цей світ”. *

Ця цитата в когось із фахівців викличе здивування, у когось – обурення, мовляв, це невігластво, нісенітниця, але наведені сентенції є продуктом альтернативного мислення,” яке треба враховувати, якщо ми прагнемо відшукати істину. До речі, наведені думки належать відомій американській письменниці, літературознавцю, сценаристу і режисеру С’юзен Зонтаг. її книжки перекладено 32 мовами, п’єси її ставилися у багатьох театрах світу, до того ж з успіхом. С’юзен Зонтаг була удостоєна кількома нагородами, серед яких – Премія принца Астурії, Премія Єрусалиму, Національна премія товариства критиків, французький Орден мистецтв і літератури та ін. “Розквіт її таланту припадає на 60ті роки XX століття.

Саме в цей час і був опублікований літературознавчий роздум “Проти інтерпретації” (1964). Ця публікація була в центрі тогочасних літературних дискусій, але заперечити думки С’юзен Зонтаг настільки аргументовано, щоби дискусії припинилися, нікому не вдавалося, тому й досі ця публікація ьикликає неабиякий інтерес.

Але повернемося до думок американської письменниці:

“інтерпретація – це радикальний засіб зберегти шляхом перекроювання старий текст, який є надто цінним, аби від нього відмовитися. Інтерпретатор, фактично не знищуючи й не переписуючи тексту, змінює його. Але він не може в цьому зізнатися. Він твердить, що всього лиш робить його зрозумілим, розкриваючи його справжній смисл”.

Давайте проаналізуємо ці висловлювання разом. Справді, інтерпретатор, як правило, актуалізує зміст художнього твору. Ну, хоча б візьмемо славнозвісну трагедію “Гамлет” Шекспіра. Уже кілька століть інтерпретується зміст цього твору. І повірте, що будуть інтерпретувати і в далекому майбутньому. Отже, так чи інакше вносяться певні “зміни”, про які говорить С’юзен Зонтаг.

До того ж кожний інтерпретатор запевняє, що саме він максимально правильно розтлумачує “зашифрований” у цьому творі смисл. При тому ніхто не запитує: а чи приховував взагалі щось Шекспір від глядачів? До речі, такий знавець літератури, як Лев Толстой, навіть не вважав цей твір вартим серйозного аналізу. То про який вже прихований шекспірівський смисл міг би говорити російський класик?

Американська дослідниця назодить чимало прикладів роботи інтерпретаторів з творами письменників минулого століття. І це особливо має бути цікавим для словесників, які викладають зарубіжну літературу, адже згадувані С’юзен Зонтаг письменницькі імена можна знайти в шкільних програмах.

“Творчість Кафки, наприклад, масово ґвалтували щонайменше три армії інтерпретаторів. Ті, котрі прочитують Кафку як соціальну алегорію, бачать дослідження відчаїв і безумства сучасної бюрократії і крайнє вираження цього безумства в тоталітарній державі. Ті, котрі прочитують Кафку як психоаналітичну алегорію, бачать відчайдушні вияви страху Кафки перед батьком, його кастраційні хвилювання, його відчуття власної імпотенції, його заполоненість власними снами. Ті, котрі прочитують Кафку як релігійну алегорію, пояснюють, що К. в “Замку” намагається знайти доступ у рай, що Йозефа К. в “Процесі” судить невмолимий і таємничий суд Божий. Ще одна творчість, яка, мов п’явок,

притягає інтерпретаторів – це творчість Семюєля Беккетта. Беккеттові вишукані драми ізольованої свідомості – зведеної до основ, відрізаної, часто представленої фізично недвижною -прочитують як твердження про відчуженість сучасної людини від смислу чи від Бога або як алегорію психопатології. Пруст, Джойс, Фолкнер, Рільке, Лоуренс, Жід … можна продовжувати, називаючи одного автора за другим; нескінченним є список тих, яких оточила товста шкаралупа інтерпретацій”».

Наведені С’юзан Зонтаг варіанти прочитання творів Кафки не можуть не викликати занепокоєння. А справді, чи не занадто захоплюються інтерпретатори? До речі, у статтях, присвячених вивченню творчості Кафки і надрукованих у сучасних науковометодичних виданнях для вчителів, можна зустріти діаметрально протилежні інтерпретації, І тут є над чим замислитись. Те саме стосується й аналізу творів, написаних наприкінці XX століття, зокрема роману Зюскінда “Запахи”.

С’юзен Зонтаг переконана в тому, що “інтерпретація, основана на дуже сумнівній теорії, що художній твір складається з певних одиниць змісту”. І це “перетворює мистецтво на предмет для використання, для зведення до умоглядної схеми категорій”.

Цікаво, як би прокоментувала американська дослідниця інтерпретування фрагментів художніх творів, як це зазвичай змушені робити словесники на уроках зарубіжної літератури? Змушені це робити, тому що чимало творів вивчається не текстуально.

А далі С’юзен Зонтаг звертає увагу на те, що письменники, які знайомляться з публікаціями інтерпретаторів, розуміючи, що ці публікації є загрозою правильного сприйняття читачами художніх творів, намагаються загнати інтерпретаторів у глухий кут. І пояснює, як це відбувається.

“Власне кажучи, – пише С’юзен Зонтаг, – значну частину сьогоднішнього мистецтва можна сприймати як інспіровану втечею від інтерпретації. Аби уникнути інтерпретації, мистецтво може стати пародією. Або може стати абстрактним. Або може стати (”просто”) декоративним. Або може стати не мистецтвом. Схо;.<е, що втеча від інтерпретації є ознакою передовсім сучасного живопису. Абстрактний живопис – це спроба не мати (у звичайному смислі) змісту; оскільки немає змісту – не може бути й інтерпретації. Попарт досягає того ж результату протилежними засобами; вдаючись до змісту вкрай очевидного, вкрай “такого, яким він є”, він теж в результаті стає непіддатним інтерпретації. Значна частина сучасної поезії, починаючи від великих експериментів французької поезії (включаючи течію, яку помилково називають символізмом) ввести у вірші тишу й відновити магію світу, теж уникла грубих лабет інтерпретації”. Найновіша революція в сучасних поетичних смаках – революція, яка скинула Еліота й піднесла Паунда, – демонструє відхід від змісту в поезії у старому смислі, роздратованість тим, що зробило сучасну поезію жертвою завзяття інтерпретаторів”.

Завершуючи свої роздуми, американка ставит= питання, чи варто взагалі коментувати мистецтво, відповідає, що варто, але критика має “служити художньому творові, а не узурпуватиме його місце” Вона вимагає більшої уваги “до форми в мистецтві. Якщо надмірний наголос на змісті провокує зарозумілість інтерпретації, то розширений і ретельний опис форми заспокоюватиме. Потрібен вокабулярії”- описовий, а не директивний вокабулярій – форм Найкраща критика, яка рідко зустрічається – це та що розчиняє міркування про зміст у міркуваннях пре форму”.

Якщо прислухатися до неї і більше звертати уваг, на форму художніх творів, скажімо, зарубіжної поезії яку вивчають у школі, то чи можна досягнути бажаного результату, коли йдеться про форму перекладІЕ цих поезій? Щоправда, дехто з науковців навіть у своїх дисертаціях стверджує, що досліджувати форму перекладів можна вельми результативно.

С’юзен Зонтаг занепокоєна тим, що критики все більше і більше втрачають гостроту “чуттєвого сприйняття”, тому вона вважає, що зараз необхідне будь що відновити відчуття і критикам, і читачам: “Мі повинні навчитися бачити більше, чути більше, відчувати більше”. А звідси, стверджує дослідниця: “Наше завдання полягає не в тому, щоб виявити максимальну кількість змісту в художньому творі, а ще менше в тому, аби видушити з твору більше змісту, ніж там вже є. Наше завдання по лягає в тому, аби прикоротити зміст так, щоб ми взагалі могли бачити твір.

Ці поради здаються слушними. Хтось може з цим І не погодитись. Але навряд, що хтось заперечить, що і ці поради С’юзен Зонтаг, і все інше висловлене нею в цьому есе, треба лишити поза увагою. Чимало виникає питань після прочитання есе з епатажною назвою “Проти інтерпретації”, і одне з них:

Чи є інтерпретація художнього твору абсолютно правильним шляхом до його розуміння? Або ж: чи є інтерпретація художнього твору єдиним шляхом до його розуміння?

Першим до перекладів творів Вільяма Шекспіра звернувся Микола Костомаров наприкінці 40х рр. XIX ст. Цей представник Харківської школи романтиків інтерпретував « пісню Дездемони з трагедії “Отелло”. Спроба Костомарова невдовзі ї стала віршем “Верба” — вільним переспівом у дусі народних пісень. 1854 року у Львові “уперше тодішньою літературною галицькою говіркою надруковано фрагменти з Шекспіра, які увійшли до збірки москвофіла Богдана Дідицького”.

І хоча цими перекладами не послуговуються сучасні читачі, М.Костомаров та Б.ДІдицький зробили благородну справу, виконали націєтворчу функцію. їхні переклади зробили можливим пряме, без посередників, спілкування української культури з англійською літературою і допомогли утверджувати ідею культурної рівності українців з іншими європейськими народами. Пояза українською знакових творів Шекспіра підкреслила повноцінність нашої мови.

Початок було зроблено — і національна інтелігенція зацікавилася творчістю видатного англійця. У Галичині в середині XIX ст. для потреб театру “Руська бесіда” практикувалися переробки і переклади чужомовних авторів, серед яких найпопулярнішим був Шекспір. Павлин Свенціцький 1864 р. здійснив перший переклад “Гамлета”, а наступного року (під псевдонімом Павло Свій) надрукував першу дію. Сучасний дослідник Максим Стріха у книзі “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням” визнає тканину цього перекладу “вже надто безнадійно застарілою”, хоча на той час доробок П.Свенціцького був популярним, адже в ньому вірно передано думки оригіналу.
Багатогранною постаттю українського перекладу був Панько (Пантелеймон) Куліш, який багато зробив для вітчизняної культури. “Куліш, поставши на рівному місці, не маючи попередників, починаючи з чистого аркуша, зумів перекласти самодин тринадцять Шекспірозих драм (а можливо, і п’ятнадцять — два рукописи було, схоже, навіки втрачено). Нічого подібного на шекспірівській ниві у нас не з’явилося й потому”.
Наприкінці 70х рр. XIX століття П.Куліш поставив перед собою амбітне завдання “виробити форми змужичілої нашої мови на потребу мислі всечоловічої” і запланував перекласти двадцять сім драм Шекспіра.

Поставлене перед собою завдання Панько Куліш виконав не в повному обсязі: у Львові 1882 року підготував до друку в першому томі Шекспірові твори “Отєлло”, “Трої.п і Крессіда”, “Комедія помилок”, а в другому — “Король Лір”, “Коріолан”, “Приборкана гоструха”. До 1886 р. було перекладено “Юлія Цезаря”, “Макбета”, “Антонія і Клеопатру”, “Гамлета”, “Багацько галасу знечев’я”, “Міру за міру”. Перелічені твори видані були не одразу, а лише після суттєвих правок.

Посприяв їх друкові Іван Якович Франко, який ретельно працював над редагуванням перекладів П.Куліша, тому що мав суттєві зауваження до них. Великий Каменяр ґрунтовно правив рукописи П.Куліша: у 10 драмах він зробив майже 6 000 виправлень, утому числі в “Гамлеті” — понад 800, деякі римовані уривки І.Франко “перекладав наново”, маючи на меті “надати перекладам Куліша більшої європейськості”. Після літературної правки драми В.Шекспіра було видано протягом 1899—1902 років.

На жаль, “Венеціанського купця” й “Цимбеліна” в перекладі П.Куліша ми не зможемо прочитати, адже, за словами Кулішевої вдови Ганни Барвінок, ці два рукописи були загублені по дорозі з хутора до чернігівського музею Тарновського.

Щодо роботи “гарячого Панька” над шедеврами англійця точилися дискусії, критика не завжди була доброзичливою. Так, Микола Зеров не схвалював широке використання старослов’янізмів і церковної лексики, критично ставився до деяких лексичних вад.

Лесю Українку деякі переклади Куліша обурювали, і вона називала їх “грубими до божевілля”. Кулішевого. “Макбета” поетеса вважала взагалі недосконалим і тому взялася за власний переклад цього твору.

Наша сучасниця Соломія Павличко теж негативно кваліфікувала перекладацький доробок Куліша, назвала його жахливим, щоправда, мотивуючи вади “станом української мови й неопрацьованістю техніки перекладу” того часу, тобто XIX ст. На противагу М.Зерову, Л.Українці, С.Павличко Максим Стріха у своєму ґрунтовному дослідженні пише: “…подеколи саме Куліш виявився ближчим до стилю Шекспіра, — проти дуже багатьох пізніших українських перекладів, які мимоволі підвищують стиль оригіналу” .
Позитивну оцінку доробку П.Куліша озвучив 1922 року Дмитро Дорошенко:”Своїми перекладами Шекспірових творів вніс Куліш до скарбниці українського слова якнайдорожчу вкладку: небагато літератур можуть похвалитися такими мистецькими перекладами Шекспіра, як українська — завдяки праці Куліша”.

У сучасному літературознавстві віддано заслужену шану титанічній праці “гарячого Панька” на перекладацькій ниві. Не тільки Кулішеві, а й Юрію Федьковичу дісталося від критиків, зокрема М.Драгоманова та І.Франка. Федькович, послуговуючись німецькими перекладами Шекспіра, 1872 року здійснив переробку комедії “Приборкання непокірної” під назвою “Як козам роги виправляють”. Твори геніального англійця так вабили перекладача, що на початку 70х років XIX ст. він переклав ще й “Макбета” та “Гамлета”. Прискіпливий до чистоти українського слова Іван Франко мав слушні зауваження щодо перекладів, та все ж взявся до їх редагування, а до видання 1902 року написав передмову.
Михайло Старицький переклав “Гамлета, принца Данського”, який був надрукований у Києві 1882 року. Авторові перекладу дорікали за те, що монологи Гамлета відтворені не ямбом, а хореєм. Зокрема Корній Чуковський назвав це вандалізмом. Газета В.Шульгіна “Киевлянин” надрукувала рецензію під назвою “Принц Гамлет в постолах”. Данило Мордовцев критикував перекладений початок монологу “Бути чи не бути, ось де заковика”.

Треба віддати належне сучасному літературознавству, що високо поціновує доробок М.Старицького, який порвав з традицією переспіву і заклав основи мистецтва адекватного перекладу.

Критик М.Шаповалова аргументовано пояснює характер відступів від оригіналу у перекладі українського драматурга тим, що той прагнув зробити шекспірівський текст дохідливим і зрозумілим. Доречними тут будуть рядки з вірша М.Старицького (”Заспіву” до поеми Байрона “Мазепа”):

… Британця пісню голосну
Я переклав на рідну мову,
Щоб неокриленому слову
Добути силу чарівну.

В.Коптілов, який ґрунтовно займається теорією та практикою перекладу, назвав М.П.Старицького “вдумливим інтерпретатором “Гамлета” Шекспіра”, під пером якого художній переклад став своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.
Дослідження Олесі Галько, учениці вчителя:методиста Є. Г. Титової