Ця картина була намальована Тиціаном на замовлення Ніколо Ауреліо, представника однієї з найбільш впливових венеціанський сімей з нагоди його одруження, її тема не була обговорена попередньо, Тиціан взяв на себе сміливість втілити в картині алегорію кохання. Очікування замовника були перевершені. Ідея двох Венерсестер, що уособлюють дві різноманітності кохання, була вперше визнана флорентійськими гуманістами XV століття. Небесна Венера символізувала кохання, котре збуджувалось роздумами про вічне й божественне, земна Венера являла красу, створену в матеріальному світі, а також принципи продовження роду людського.

На картині Тиціана дві Венери (Любові відрізняються своїми одягом: Земна Любов розкішно вдягнута, її дорогоцінне каміння є символом земної метушливості. Небесна Любов оголена (за думкою Платона, “істинна любов не потребує прикрас”) й тримає в руці посудину, в котрій “палає священне полум’я божественної любові”. У відповідності з неоплатонічною теорією обидві Венери були доброчесними. На картині художника ми відчуваємо не протистояння героїнь, а їх єднання, котре ще більш відчутне присутністю амурчика між ними.

Тиціан – майстер кольору. В 1557 році, ще за життя художника, Лодовіко Дольче писав: “Слава про Тиціана поширилась не тільки за межі Венеціанської республіки, але й за кордони Італії. Тому талант цього художника можна вважати надбанням всього європейського мистецтва”. Все ж Тиціан вважав себе венеціанським художником й залишався патріотом цього міста до кінця своїх днів.

Венеція тривалий час займала особливе положення в роздробленій на окремі містадержави Італії. Вигідне географічне розташування давало можливість республіці вести торгівлю з багатьма середземноморськими країнами, а мудра політика правителів допомагала Венеції уникнути багатьох збройних суточок як з Францією, так і з Священною Римською імперією.

Про патріотизм венеціанців складались легенди. Поет Торквато Тассо (1544-1595) назвав це місто “прикрасою та блиском Італії”. Венеціанська республіка вступила в епоху Відродження пізніше, ніж провідні центри італійської культури, і більшість спеціалістів наголошують на особливому репрезентативному характерні мистецтва венеціанського Ренесансу. Якщо в інших областях, наприклад, у Флоренції, художник отримував замовлення від цехів та релігійних братств, то у Венеції майстри покликані були безпосередньо прославляти її державну суть, ось чому головним фронтом робіт для венеціанських художників є Палац Дожів та інші державні установи.

Тиціан був ще дуже молодим, коли познайомився з Джорджоне, найбільш поважним на той час художником Венеції. Його захоплення Джорджоне було настільки сильним, що молодий художник у своїх ранніх творах відкрито наслідував свого вчителя, не думаючи про ті труднощі з атрибуцією, котрі будуть мати дослідники творчості обох майстрів у майбутньому. Лодовіко Дольче розповідав, що Тиціан “намалював Юдіф, гідну захоплення з точки зору як малюнка, так і колориту, а всі друзі Джорджоне, вважаючи, що цей шедевр належить його пензлю, поздоровляли майстра й говорили, начебто це найкраще, що він створив за своє життя. Джорджоне був вимушений зі смутком визнати, що це шедевр його учня, й надовго замкнувся в собі…

Час довів, що велич Тиціана та його абсолютно інший художній темперамент зберегли його від епігонства. За думкою одного з дослідників, “художня мова творів Тиціана завжди більш енергійна, форми більш грубі, а композиція більш декоративна, ніж це було у працях Джорджоне: легкості й невимушеності манери Джорджоне протистояла, схильна до пафосу та монументальності, натура Тиціана.

Алегорична насиченість не зменшує художньої цінності полотна. Надзвичайно прекрасний пейзаж, осяяний світлом сонця, що заходить, переносить глядача в гармонійний світ, де панує дух та матерія, інтелект та почуття. 20 березня 1518 року венеціанці, зібравшись на церемонію освячення нового олтаря в церкві Санта Марія, Глоріозадеї Фрарі, були приголомшені ідеально скомпонованою в інтер’єр храму картиною. Вознесіння Богородиці – це гігантська (6,9×3,6 м) олтарна композиція, що знаменувала собою справжній переворот у мистецтві Венеції. Лодовіке Дольче говорив: “…перед нами відкрився світ титанів, наповнений бурхливим рухом… В цій картині відчувається трагічна велич Мікеланджело й краса Рафаеля”.

Художник знав, що його витвір будуть дивитись знизу, з деякої відстані, тому, дякуючи сміливим перспективним скороченням, наблизив глядача до апостолів. Руки Марії підняті вгору, сповнені спокійного очікування та готовності до зустрічі з Богом. Створюється враження, що сцена рухається, Тиціан досяг такого динамічного ефекту, побудувавши композицію на діагоналях, в центрі пересікання яких знаходиться фігура Марії. Апостоли зображені без будьяких атрибутів святості й виглядають як звичайні люди, вільно рухаються й відкрито демонструють свої емоції. Для Тиціана світло асоціюється виключно зі святістю й самим життям, тінь же символізує смерть.

Син нотаріуса із провінційного П’єте ді Кадоре мабуть, ніколи б не досяг слави, грошей та посад, якщо б він не був просто талановитим художником. Легкість з якою Тиціан отримував першість серед живописної еліти Венеції та вмів пристосовуватись до обставин та до настрою сильних світу цього, говорять про неабиякий розум та цілеспрямованість. художників: “Живопис був повністю позбавлений цехових обмежень, шлях його розвитку був абсолютно вільним, а конкуренція – безмежною, до того ж замовники навіть допомагали такому стану справ”. В подібній ситуації потрібно було вміти не тільки завойовувати визнання, але й постійно доводити перед впливовими клієнтами власне реноме найкращого художника. Можливо, тому м’який та вразливий Лоренцо Лотто (6.1480-1557) – гарний художник, картинами якого захоплювалась венеціанська молодь, оскільки “вони відтворювали стан душі”. Цей тонкий майстер через конкурентів був вимушений покинути Венецію. Амбіційний Тиціан також не вважав Лотто серйозним суперником в боротьбі за панівне положення у венеціанському живописі.

Більш серйозними конкурентами він вважав Паріса Бордоне (1500-1571) та Себастіано дель Пьомбо (1485-1547). Але доля була милостивою до Тиціана! Обидва художники поїхали із Венеції в Рим, до того ж дель Пьомбо, погодившись працювати для Папи, став досить багатою людиною, що, за словами Дольче, викликало роздратування Тиціана, котрий вважав його “дезертиром”.

У конкурсі, влаштованому релігійним братством Конфратерніта ді П’єтро Мартіре в 1528 році, Тиціан здобув важливу перемогу, отримавши замовлення на розпис олтаря венеціанської домініканської церкви Санті Джованні Паоло. Коли в 1530 році картина була відкрита, вона, за висловом Базарі, “викликала надзвичайне захоплення”, була визнана однією із величних шедеврів Тиціана. Мова йде про працю “Смерть святого Перта Великомученика”, за яку в XVII ст. один нідерландський купець запропонував 18000 дукатів (чотирирічний заробіток дожа!), але венеціанці вважали неможливим продати шедевр навіть за такі великі гроші. На превеликий жаль, у полум’ї грандіозної пожежі 1867 року залишена у Венеції картина згоріла.

В 1532 року в місті Дожів з’являється Тінторетто (1518-1594). Він відкриває майстерню, на дверях якої вішає табличку з амбіційним девізом. “Малюнок Мікеланджело, колорит Тиціана”. Тінторетто – один із найпопулярніших художників Венеції, а його конкурентом скоро стане молодий Веронезе (1528-1588). Тиціан з висоти свого положення поблажливо “вважає їх дуже талановитими”, але оскільки Тінторетто переманює до себе його клієнтів, то із обох молодих дарувань – Тінторетто та Веронезе – Тиціан “першого не зносить, а другого – звеличує”. За словами Базарі, у Тиціана “працювали багато художників, але учнями його можуть назвати себе одиниці, він не любив вчити та щонебудь підмазувати”.

З біографом погоджується один із колег художника Паріс Бордоне: “Тиціан не любив ділитися своїми знаннями, і в цьому небажанні навчати інших він залишався невблаганним, навіть якщо учні вмовляли його на колінах… був молодий Єдиним великим художником, котрий гідно пройшов величну школу Тиціана і зумів винести для себе як він сам зізнавався, “багато корисного Ель Греко.

Тиціан вважається майстром, творчість якого мала величезний вплив на європейський живопис Кранах Веласкес, Рубенс, Караваджо, Ван Дейк, Рембрандтдля цих художників мистецтво Тиціана стало своєрідним підручником живопису.

До шанувальників таланту великого колориста можна віднести Пуссена, Ватто, Гойю, Делакруа а також імпресіоністів – Мане та Сезана.

Назву Флора цій чарівній жіночій постаті дав Пітер де Йоде, котрий вигравірував її зображення близько 1634 року . Можливо, тут зображена дівчинанаречена в образі богині Весни. Даний витвір малярства є втіленням чуттєвої жіночності, переосмисленням Тиціаном класичних образів Джорджоне. Іконографія нагадує зображення оголеної богині на саркофазі із галереї Боргезе. Композиція картини відрізняється простотою задуму, постать богині представлена в фронтальному зображенні: голова злегка нахилена; світле, з бронзовим відливом волосся легко розвіваються, в правій руці – квіти, котрі вона простягає глядачеві, що створює враження глибини простору. В квітах “ховається” обручальна каблучка. Те, як складені пальці на руці Флоринареченої, показує, що вона скора втратить незайманість. Вишукані складки білосніжної сорочки контрастують з ніжнорозовим кольором накидки дівчини.

Тиціан – незвичайний портретист. Якщо ваш портрет створив Тиціан і вас похвалив Аретіно (відомий поет 1492-1556), – це означає, що ви життя прожили немарно й пізнали справжньої слави – переконував своїх сучасників у 1556 році італійський поет і драматург Спероне Спероні. Дуже часто художник і поет працювали разом, тобто Тиціан писав портрети за описами Аретіно (унікально!) або за тими реліквіями, котрі дарували поету як вдячність за його оди. Одного разу Тиціану довелось малювати портрет Франциска І (1494-1547) з медальйона, котрого йому передав Аретіно, – звідси несподіваний ракурс – король Франції зображений в профіль.

Подібні ситуації виникали декілька разів. Тиціан малював досить вдалі портрети, не маючи перед очима “живого оригіналу”. Ізабелла д’Есте, наприклад, замовляла власне зображення в молоді роки, а Карл V любив замовляти портрети своєї покійної дружини. Феноменальний талант Тиціана давав можливість віртуозно виконувати найскладніші замовлення: в усьому, що стосувалось живопису, для художника не було нічого неможливого.

В 1547 році під Мюльбергом імператорська армія розгромила війська лютеран, і Карл V промовив: дослівно: “Чия влада, того й релігія”. Для затвердження успіху викликав до себе Тиціана й замовив йому портрет, котрий зміг би уособити апофеоз його влади. Так в Аусбурзі художником був створений “Кінний портрет” Карла V, котрий стане зразком парадного портрета для багатьох поколінь художників.

Колорит – мова живопису. Мікеланджело стверджував, що якби “неперевершений колорист” Тиціан доклав зусиль, щоб стати й найкращим малярем, в діяльності решти художників не було б потреби. Все ж Тиціан рахувався з думками інших й вибрав у мистецтві свою стежину. “Колорит – ось мова живопису”, – цьому творчому кредо художник присвятив усе життя. В останній період творчості він навмисне обмежує палітру, щоб довести: “Істинному майстру досить трьох кольорів: білого, чорного й червоного – головне, щоб він умів їх використовувати; Тиціан був дуже вимогливим до себе й до інших художників, котрих він визнавав, а їх було досить небагато: Пальма Веккьо Старший, Веронезе, Ель Грекота, особливо, Корреджо (1489-1534), перед однією із його фресок він захоплено вигукне: “Нарешті я бачу справжнього майстра!”

Брати Белліні, Карпаччо, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто, геніальний Тиціан. їх неперевершеними полотнами прикрашені інтер’єр собору Святого Марка, Палац Дожів, церква Санта Марія делла Салуте… Гордістю романтичного міста на воді є Галерея Академії, де знаходяться шедевр Джорджоне “Гроза”, цикл Мадонн братів Белліні, “Адам та Єва” Тінторетто, а також “Святий Іоанн Хреститель” та “П’єта” Тиціана.

Гадаю, що знайомство з Тиціаном пробудило у вас мрію побувати у його рідній Венеції, побачити шедеври великих венеціанців, відчути незабутню атмосферу мостів, арок, каналів, карнавалу…

Та найголовніше – ви дізнались про складний шлях Тиціана до визнання та слави, адже для розквіту таланту необхідно додавати зусилля, наполегливість, цілеспрямованість…