Перший роман Франсуази Саган “Здраствуй, смуток” був зустрінутий шквалом статей, виступів, бурхливих суперечок. Автор – у той час 19-літня студентка Сьорбони – відразу ж перетворилася в літературну зірку. Звичайно, немаловажну роль зіграла тут і реклама, уміло такий рідкий випадок, як написання добутку високого художнього рівня в настільки юному віці. Але ще сильніше потрясло читачів і критиків те, про що насмілилася розповісти героїня роману Сесіль – дівчина з добропорядної буржуазної сім’ї, що тільки що вийшла із закритого католицького навчального закладу, де вона одержала середню освіту й належне моральне виховання.

Відверто, анітрошки не бентежачись, вона повідала про радості фізичної любові, про те, як прекрасно бути молодий, здорової, любити життя й насолоджуватися нею в обіймах коханця (не нареченого, не чоловіка, а саме коханця). Роман “Здраствуй, смуток” залучає насамперед щирістю тону, свіжістю й гостротою сприйняття миру. Бурхлива радість життя, що випробовує Сесіль, вигадливо й разом з тим органічно сполучається з якимсь глибоким сумом, з почуттям гострої незадоволеності. Ф. Саган підкреслює драматичний, прихований мотив оповідання тим, що виносить у заголовок рядок з ліричного вірша Поля Елюара. Цей же вірш вона ставить епіграфом до роману.

Стан щастя досягається чисто імпульсивним, бездумним існуванням. Сесіль просто й щиро радується південному сонцю, теплому морю, прекрасній природі. Вона почуває себе на зразок цикад, сп’янених спекою й місячним світлом, і знає, що, коли скінчиться літо й вони з батьком повернуться в Париж, вона буде як і раніше вести такий же легкий, нічим не обтяжений спосіб життя, націлений тільки на задоволення, тому що так само легко й просто, ні про що не замислюючись, живе її батько. І от таку зовсім безхмарну ідилію порушує поява Ганни Ларсен – подруги покійної матері Сесіль, що приїхала з явною метою женити на собі безпутного й легковажного вдівця, зробити з нього покірного чоловіка, чималого сім’янина. Це цілком могло вдатися, якби не протидія з боку Сесіль, що спритною інтригою зуміла розбудувати намічений шлюб, що, в остаточному підсумку, привело до загибелі Ганни.

Конфлікт між Сесіль і Ганною становить ядро, головний зміст роману. Ганна, з погляду Сесіль, сковує й принижує її як особистість, не дає їй вільно й імпульсивно розвиватися, за що й покарано. Почуттєва насолода життям здобуло перемогу над розсудливістю, розважливістю й раціоналізмом. Почуття перемогли розум. Але, з іншого боку, той же самий конфлікт поступово здобуває зовсім інше фарбування. Усе виразніше проступає в тексті роману розуміння, що Сесіль захищає бездуховне, егоїстичне, по суті, порожнє існування. Вона відстоює чисто функціональний підхід до людей, при якому людина важлива й коштовний не сам по собі, не в силу своїх особистих якостей, а лише як предмет задоволення. Ганна, навпроти, втілює більше високу культуру почуттів, більше розвинений духовний і моральний початок.

Якщо для Сесіль і її батька любов – усього лише їх власні приємні відчуття від спілкування з мінливими партнерами, то для Ганни – це постійна ніжність, прихильність, потреба в комусь. Сесіль віддає належне людським якостям Ганни, захоплюється її культурою, її достоїнством, її вмінням володіти собою. Вона б навіть полюбила цю жінку, не виявися та на її шляху до задоволень. Але от шлях вільний, перешкода прибрана, а замість радості Сесіль раптом гостро відчула зовсім незнайоме їй почуття й назвала його “смутком”. Вся ця історія з Ганною, її загибель викликали сильне моральне потрясіння в душі героїні. Вона ясно усвідомила цинізм, аморальність того бездумного життя, що вони з батьком ведуть і, мабуть, будуть продовжувати звістки.

Однак мир колишніх, традиційних моральних цінностей, що відстоювала Ганна, представляється Сесіль і всьому її поколінню привабливість, безнадійно застарілим. Виходить, що немає нічого коштовного, заради чого варто жити, трудитися, горіти й надихатися. Сесіль відчуває це настільки гостро, що їй здається, начебто вона заглянула в прірву, у бездонну порожнечу – і здригнулася від жаху, Роман “Здраствуй, смуток” був свого роду блискавицею, сигналом тривоги, викликаним моральним неблагополуччям і торжеством бездуховності в суспільстві.

Першу книгу – роман “Здраствуй, смуток” – Франсуаза Саган написала в дев’ятнадцять років. Роман став бестселером. У пресі з’явилося багато її фотографій. Ф. Саган, справжнє ім’я якої Ф. Куарез, стала самою великою й знаменитою французькою письменницею нашого століття, що виділяється своєю психологічною прозою, головними героями якої є молоді люди, що не знають, як їм жити у світі, що дістався їм у спадщину. Героїнею роману “Здраствуй, смуток” є Сесіль, дочка багатого бізнесмена. Вона з батьком відпочивала на море, у батька – коханка, і Сесіль, щоб їй не було нудно, теж заводить собі коханця. Але приїжджає знайома померлої матері – Ганна Ларсен, і батько ледве на ній не женився.

Сесіль не потрібна була мачуха, і вона робить всі, щоб цього не відбулося. У результаті Ганна, убита горем, їде й попадає в автокатастрофу, внаслідок якої вмирає. Сесіль і її батько, повернувшись у Париж, ведуть свій звичайний спосіб життя, начебто нічого не відбулося. Жити сьогоднішнім днем, ловити момент, не утруждать себе каяттями совісті – девіз Сесіль, але вона сама цьому чомусь не рада.

Ганна – втілення порядності, сковує волю Сесіль і не дає їй розвиватися емоційно, за що вона покарана й гине. Сесіль захищає бездуховну, фізичну насолоду, відстоює функціональний підхід до людей (наскільки людина, з яким вона знайома, може зробити їй приємність). Вона як би заздрить Ганні й нехтує неї, жалує за те, що вона скована мораллю, принципами. Хоча Ганна вважає, що фізична близькість – це щось таємне, існуюче між двома людьми, це ніжність.

Сесіль уважала, що Ганна – перешкода на шляху до насолоди життям. Але коли ця перешкода була прибрана, Сесіль відчула моральне потрясіння, що вона назвала смутком, усвідомила своє з батьком аморальне поводження, але вона іншого поводження не знає. Сесіль почуває незадоволеність, хоча в неї повно грошей і вона може одержати все, що душі завгодно, випробовує безнадійність і розпач. Вона разочаровывается в житті, розуміє, що в неї немає мети, заради чого варто було б жити. Сесіль бачить перед собою безодню, прірвО. Покоління Ф. Саган – люди, що жили в той час, схожі на Сесіль і її батька, такого ж аморального поводження, перебувають у тім же вакуумі. У цій книзі Ф. Саган розповіла про невдачі в любові, про конфлікт між жінкою й чоловіком, про волю вдач.

У 1508 році в художньому житті Венеції відбулася знаменна подія: тридцятирічний художник Джорджоне завершив роботу над розписом фасаду Фондако деї Тедески. Ця подія викликала захоплення всього міста. Цікаво те, що найбільш похвал лунало на адресу фресок не головного, а бічного фасаду. І яким же було здивування поціновувачів мистецтва, коли вони дізнались, що їх автором був зовсім не Джорджоне, а його юний учень Тиціано Вечелліо! Так у Венеції вперше дізнались про художника, котрий в майбутньому буде одним з найгеніальніших малярів світу. Час, в який він жив і творив, назавжди залишиться в історії під умовною назвою “епоха Тиціана”.

Тиціан був другим із п’яти дітей Грегоріо Вечелліо, нотаріуса із П’єве ді Кадоре, народився в 1488 році. У вісім років його відправляють у Венецію навчатись живопису. Склалось так, що роки навчання майбутнього майстра злились воєдино з найважливішими етапами розвитку венеціанської культури. Першим вчителем Тиціана був Себастьяно Дзуккато, котрий прославився неперевершеними мозаїками, створеними для найстарішого храму Венеції – Церкви Сан Марко. В майстерні Дзуккато юний Тиціан вперше знайомиться з принципами та традиціями готичного мистецтва, котрі, між іншим, не викликали в нього належної зацікавленості. Через деякий час Тиціан вступає до майстерні

Джентилє Белліні (близько 1429-1507), але, за словами Дольче, “суха та архаїчна його манера” не відповідала художньому темпераменту художникапочатківця, і зовсім скоро він співпрацює з Джованні Белліні (близько 1433-1516), більш сучасний стиль якого йому імпонує.

Вазарі вважає, що саме братам Белліні юний маляр був зобов’язаний фундаментальною підготовкою у сфері теорії та практики побудови композиції і особливо, перспективи. Близько 1507 року Тиціан залишив старого Белліні й вступив до майстерні Джорджо да Кастельфранко (близько 1477-1570). Три роки підчас епідемії чуми, до смерті Джорджоне, Тиціан співпрацював з цим талановитим майстром пензля й, за думкою всіх без винятку дослідників, ці три роки відіграли головну роль у його творчій долі.

Після смерті Джорджоне Тиціан отримує перші особисті замовлення. Вплив манери Джорджоне на стиль молодого художника був настільки відчутним, що й сьогодні, через декілька століть, історики мистецтва інколи мають сумніви щодо авторства ранніх праць Тиціана, вважаючи, що вони цілком могли належати пензлю його вчителя. Все ж, вдосконалюючи майстерність, він буде поступово позбуватись впливу Джорджоне, врештірешт, набуде власного, оригінального стилю.

Відомо, що 1511 року (про це свідчить розписка про отримання художником гонорару) Тиціан працював у Падуї над оформленням місцевої Скуоли дель Санто, ймовірно, в той час, коли найбільш значимі венеціанські замовлення адресувались виключно в майстерню Джованні Белліні, Тиціан розрахував прижитись в небагатій талантами Падуї, де міг би стати місцевим кумиром й найбільш популярним майстром. Все ж скоро художник дізнався, що Себастьяно дель Пьомбо, котрий очолював майстерню Джорджоне після його смерті, збирається переїхати до Риму й, таким чином, його місце було вакантним. Тиціан терміново повертається до Венеції, поставивши перед собою мету стати головним художником міста на воді – не більше і не менше. Тому він намагався не виїжджати з Венеції, відмовляючись від запрошень не тільки впливових герцогських сімейств із різних куточків Італії, але й самого папи Лева X. Тиціан терпляче чекав на свою фортуну, щоб заявити про себе… Все ж нагода не виникала, і в 1513 році художник сам виступив на засіданні Ради Десяти, виказавши бажання взяти участь в оформленні Великої зали Палацу Дожів, а також попросив дозволу про присвоєння йому “патента маклера при Німецькому торговому домі Фондако деї Тедескі”. Ця посада давала можливість отримувати річний пенсіон й передбачала виконання Тиціаном певних обов’язків – наприклад, малювання портретів Дожів. Цікаво, що спочатку Рада Десяти задовольнила прохання художника, але через декілька днів раптово відмінила своє рішення (Дольче впевнений, що це стало результатом інтриг Белліні, котрі, ймовірно, хотіли нагадати Тиціану його віроломний перехід до майстерні Джорджоне).

Розгніваний Тиціан вирішує зблизитись з герцогом Альфонсо д’Есте із Феррари – давнім прихильником його таланту. Саме дякуючи рекомендації герцога, художника прийняли в багатих сім’ях та при дворах багатьох правителів, він отримав посаду “першого радника з питань мистецтва”. В феррарському замку д’Есте Тиціан жив разом з двома помічниками в лютомуберезні 1516 року, і, як свідчать записи розрахункових книг, упродовж цього часу вони регулярно отримували “салат, солоне м’ясо, оливкову олію, каштани, свічки, – сир та вино й багато іншого”, тобто знаходились на повному утриманні.

Тиціан приділяв багато часу малюванню й ще більше – спілкуванню з видатними діячами науки й мистецтва, що були з оточення феррарського правителя. Повернувшись до Венеції, художник розпочинає творити “Вознесіння Богородиці” для венеціанської церкви Санта Марія ГлоріозадеїФрарі. В 1518 році, коли ця картина буде закінчена, сучасники Тиціана будуть порівнювать її з фресками Рафаеля у Ватикані … Тільки після смерті Джованні Белліні, в 1516 році, Тиціан отримує бажаний патент маклера, в 1517му він був призначений на посаду офіційного художника Венеціанської республіки.

У 20-ті роки XVI ст. замовниками майстра були дожі й інші високі чиновники Венеції, а також єпископи й посланці папи. Але найбільш значні роботи, переважно на міфологічні теми (”Вакх та Аріадна, “Свято Венери”, “Вакханалія”) Тиціан виконує для свого головного мецената герцога Альфонсо Феррарського, після смерті якого в 1534 році художника взяв під свою опіку племінник Альфонсо Федеріго Гонзага – герцог Мантуанський. Він був настільки захоплений талантом Тиціана, що в одному з листів написав: “Якщо я тільки зможу бути Вам хоча б чимось корисним – звертайтесь: я завжди у Вашому розпорядженні”.

Художник працює з ранку до ночі, але не завжди встигає виконати замовлення у визначені терміни, й замовники часто були нєзадоволені з цього приводу. Поки що вони можуть собі це дозволити, але уже через декілька років, коли слава про Тиціана пошириться по всій Італії й найбільш впливові сім’ї будуть змагатися між собою за право мати хоч один портрет зпід його пензля, – саме тоді маляр Тиціан буде встановлювати терміни, визначати теми й ціни. Він поступово оволодіває світськими манерами, забуває свій рідний діалект та вивчає латинь, якою спілкувались між собою видатні діячі науки й літератури, котрі приїжджали в Венецію із Риму в надії врятуватись від епідемії чуми. Деякі із них – наприклад, архітектор Якопо Сансовіно, літератор П’єтро Аретіно – стануть близькими приятелями Тиціана.

Все той же Аретіно допомагає художнику в 1530 році отримати вигідне замовлення на портрет імператора Карла V, приурочений церемонії його коронації. Закоханий в мистецтво Тиціана, імператор Карл V 10 травня 1533 року призначає його своїм придворним художником, одночасно присвоївши йому титул графа.

Фінансова нагорода за портрет становила 1000 дукатів (на той час казково велика сума). Існує красива й досить популярна легенда про те, як одного разу із рук Тиціана впав пензель, а присутній при цьому імператор нахилився, щоб підняти його, і, повертаючи художнику, начебто оголосив придворним: “Він вартий того, щоб йому прислуговував сам король, оскільки у нас занадто багато королів – і лише один Тиціан! Імператорським наказом від 10 травня 1533 року Тиціан стає графом, а його сини – дворянами з правом наслідування цього титулу. Коли Карл V відмовиться від престолу і піде в монастир, він візьме з собою картини Тиціана.

У 60-70і роки художник міг дозволити собі працювати більш для себе, ніж на замовлення. Ймовірно, саме тому картини того періоду настільки прекрасні, витончені, а інколи й трагічні; Тиціан сумує за рано померлими рідними та друзями. Донька Лавінія померла під час пологів, один із синів, Гораціо, помер від чуми – він був талановитим художником, котрий подавав великі надії.

Упродовж 1575 року художник тяжко хворів, а насправді – тихо згасав у власному сімейному будинку, в цілковитій самотині, і 27 серпня 1576 року помер.