Гете – один із найвидатніших просвітників. Тонкий поет-лірик, драматург, романіст, мислитель, учений і державний діяч, який обіймав пост міністра, – так щедро обдарувала природа Йоганна Воль-фганга Гете. Він увійшов у літературу як предтеча романтизму: захоплювався творами німецького фольклору (підтвердженням цьому є хоча б балада “Вільшаний король”). Створений пізніше роман “Страждання юного Вертера” – один із головних творів європейського сентименталізму. В останній період творчої діяльності він пише чеканні вірші, утверджуючи поетику класицизму.

У творчій спадщині письменника є твір, якому належить особливе мів Справою всього життя Гете було написання унікалм дивовижної книги, яка стала настільною для багатьох! торів, – трагедії “Фауст”. Цей незвичайний і надя чайно складний драматичний твір не призначався і сцени. Письменник працював над ним, за даними олі дослідників, понад ЗО років, інших – близько 60 і заві шив його незадовго до смерті – у 1831 році. Постій повертаючись до трагедії, автор поступово перетвор його на грандіозний філософський твір, у якому відо’;і зив свої погляди на сутність людини.

Джерелом сюжету “Фауста” стала “народна книжки в якій були зібрані легенди про вченого -чорнокнижним котрий продав душу дияволу. Лікар і алхімік Фауст спраї жив у першій половині XVI століття. Легенда говори-про нього як про видатного мага й чарівника, якому бч підвладні потойбічні сили. За це на нього очікувала ро плата – його задушив диявол. Німецька народна леге.-; перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Фракц До цього образу зверталися англійський драматург: Марло і німецькі письменники із літературного гурту “Буря і натиск”. Легенда про доктора Фауста стала н стільки популярною, що її виконували на сцені. Одт таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося зн. йомство поета з Фаустом і Мефістофелем. “Спочатку писав його на аркушах поштового паперу й нічого не правляв, бо боявся написати хоч один непродуманий док, який би потребував переробки”, – згадував пізній Гете про роботу над цим твором.

“Музика починається там, де закінчуються слова” – вважав німецький поет Генріх Гейне. Ми ж зробимо навпаки: послухаємо фрагмент опери Шарля Гуно “Фауст”, написаної за твором Гете. В опері Шарля Гуно “Фауст” з усієї трагедії Гете композитором використаний лише епізод кохання Фауста і Гретхен – Маргарити. До геніального поетичного твору Гуно додав свої геніальні мелодії, давши героям Гете сценічне життя. З іншими сюжетними лініями твору, з його неповторною поетикою ви ознайомитеся, прочитавши трагедію.

По романі Джека Лондона “Мартін Ідеї” Популярність нерідко обертається для письменника не тільки придбаннями, вона веде й до відомих втрат. Виникає небезпека полегшеного й вибіркового сприйняття його досвіду. Складається певний образ, що перше враження, зроблене книгами, але не допомагає, а скоріше заважає зрозуміти його творчість у всій широті й багатогранності. Найчастіше виявляється чудової всього лише одна, і звичайно не сама істотна, сторона творчої індивідуальності майстри. “Ви говорили: “Джек Лондон, гроші, любов, пристрасть”, іронічний рядок Маяковського надзвичайно точно доносить саме той стереотип відносини до американського прозаїка. І тепер, через час, добре видно, що у творчості Лондона бути тільки даниною ілюзіям і не пережило випробувань реальним життям, а що залишилося в літературі назавжди. Величезним літературним надбанням для літератури став роман “Мартін Ідеї” – творча вершина Джека Лондона.

У радянський час вітчизняні критики не раз намагалися витлумачити роман як викриття продажності буржуазного суспільства, жертвою якого стає перед, що капітулював в остаточному підсумку, його силою герой. Така критика оправдана, але все-таки занадто однозначна й різання. Причини, Мартіна до життєвої катастрофи, лежать глибше, і справа не в одній лише “капітуляції”. Та й чи була вона? Адже Мартін не штампував книгу за книгою, коли видавці брали нарозхват усе, що він пише. Він пішов з життя, зрозумівши, що талант покинув його назавжди. Зображення законів “успіху” відсунулося на другий план, коли Лондон повною мірою відчув масштаб і значення того образа художника, що він створював. Тему роману письменник сформулював сам: “трагедія одинака, що намагається вселити істину миру”. Драма героя починається не в момент його зустрічі з Руф’ю Морз.

Нерозмірність їхніх духовних обріїв занадто очевидна, щоб Руф всерйоз могла впливати на Мартіна, прилучаючи його до своїм вульгарного “ідеалам”. У його відносинах з Руф’ю розігрується конфлікт й краси й грубий житейскої реальності, що позначиться на подальшій долі героя й стане нерозв’язним протиріччям всього життя. Драма починається тоді, коли Мартін, усвідомивши в собі художника, вирішує зробити мистецтво своєю професією. Молодий письменник треба завітам поета Бріссендена: любити красу заради її самої, служачи їй беззавітно. Але адже творчість неможливо без сприймаючого, без тієї самої публіки, що з повною підставою нехтує Бріссенден, а слідом за ним і Мартін. Вся справа в тому, що публіка – це Морзи і їм подібні. На початку творчості – це великий творчий порив, а завершення творчого акту – це мідні труби пекла: дріб’язкова й неварта боротьба з видавцями, блошині укуси критиків шедевра самовдоволеними товстосумами. І Мартін не може вийти із цього порочного кола. Джек Лондон додав цій проблемі “вічне” значення. Адже його герой – художник, що вийшов з народу, а це явище, що стало характерним лише в XX столітті. І сутність цієї драми не вичерпується тим, що Мартіна чекає вбогість і що він витратить весь відпущений йому запас творчих сил, перш ніж до нього прийде визнання.

Безсумнівно, він міг би зробити більше й не розплачуватися за кожний свій крок у мистецтві, не приніс у нього зовсім новий життєвий досвід і своє суворе світовідчування. Жорстокий парадокс долі Мартіна в тім, що з кожної нової переможеної їм вершиною культури, з кожним новим збагненим їм секретом творчості він усе більше віддаляється від того миру, що харчував його творчі сили. Його не зрозуміє португалка, що давала йому крихи, відібрані у власних обірваних дітей, не прочитає його й фабрична робітниця, готова віддати за нього життя. І це зрозуміло, тому що між автором філософського памфлету про Метерлінке й дівчину з народу, за все життя кілька разів у дешевих театриках для “плебсу”, лежить духовна прірва.

Мартін Іден виявляється серед двох мирів, у порожнечі, ізоляції, і його індивідуалізм – лише неминучий наслідок пережитої їм відчуженості від усіх. Воістину трагедія одинакО. Молодий художник ніколи не зможе сидіти почесним гостем на літературних ранках, ловлячи на собі захоплені погляди матрон, і вже не здатний, скинувши накопичений вантаж культури, спуститися до свого миру. Конфлікт, його до загибелі, нерозв’язний, за словами Уитмена, “великий поет не знайде собі й великої аудиторії”. Це не капітуляція. Це теперішня мужність щирого, художника.

Найбільший внесок у справі перекладів поезій американського митця зробив В. Мисик, переклавши п’ятнадцять його віршів. Він звернувся до творів Лонґфелло на початку 30-х років минулого століття. Результати його праці високо оцінює Н. Куляса: “В. Мисик відходить від копіювання іншомовного синтаксису, фразеології, пише по-українськи, на основі власного життєвого і поетичного досвіду, малюючи задану автором оригіналу картину” [5; с.46]. Високий рівень відтворення оригіналу у Мисикових інтерпретаціях відзначає і Р. Зорівчак. Частина інтерпретованих поезій увійшла до збірки “Планета. Вибране” (1977), журналу “Всесвіт” (№8 за 1977 р.), 13 перекладів публікувалися у двотомному зібранні творів українського інтерпретатора (1983) та книзі “Захід і Схід. Переклади” (1990). Вірш Лонґфелло “День відійшов” як один із блискучих зразків скарбниці поетичного перекладу поміщений у книзі “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” (1995) — антології поетичного перекладу XI—XX віків, яку здійснено в Україні вперше.

Слід додати, що у фонді В. Мисика Харківського літературного музею знаходиться його переклад з ЛонґсЬєлло російською мовою “Голландская картинка” (Вст. № 19273, РП 2771), два варіанти “Стріли і пісні” (Вст. №19272, РП 2770), перший з яких увійшов до двотомного зібрання творів поета (1983), а другий не друкувався; варіанти “Сільського коваля” із правками (Вст.№19274. РП 2772; Вст.№19275, РП 2773); фрагмент із вступу до “Пісні про Гайавату”, який був опублікований вже після смерті В. Мисика (”Всесвіт”, №7,1987).

Поезію “Самсон” переклав для українського читача Сава Голованівський і помістив (без останньої строфи) у збірку поезій “Синій птах” (1980), а також (вже повністю) у трьотомне зібрання творів (1981).

Сонети Лонґфелло “Данте” та “Осінь” представлені в антології “Світовий сонет” Д. Павличка (1983), а також у №2 “Всесвіту” цього ж року.

В, Колодій — автор перекладу “Стріли і пісні”, що входить до його збірки “Братерство” (1985). Проте зіставлення цього перекладу з іншими інтерпретаціями вірша показує, що перекладач дещо відхиляється від змісту, додає від себе відсутні у першотворі образи.
Газета “Молодь України” від 2 червня 1985 року помістила вірш Лонґфелло “Дітям” у перекладі М. Грінчак.

Серед наймолодших тлумачів поезії американського романтика — Марія Губко (1968—1995). її доля склалася трагічно, через чорнобильське лихо вона відійшла у вічність у віці 26 років, проте встигла заявити про себе як талановита поетеса і перекладач. Високе поцінування її таланту висловив Г. Кочур, наставник Творчої майстерні художнього перекладу, що входила до Творчого об’єднання перекладачів при СПУ, а також Д. Паламарчук, М. Коцюбинська, Д. Павличко, М. Стріха, П. Панч, В. Сухомлинський, М. Стельмах. , О. Гончар, О. Іванен-ко, Т. Коломієць та