У світовій та українській літературі нам відомо безліч прикладів, коли письмен^ ники всебічно змальовували сучасне їм суспільство, з усіма його вадами та позитивними рисами. Письменство завше гостро реагувало на події, що відбувалися з його народом, змальовуючи їх у своїх романах, повістях, оповіданнях та поемах. Оноре де Бальзак – видатний французький письменник XIX століття. Протяв гом свого життя він намагався здійснити по-справжньому фундаментальний та геніальний творчий задум – написати цикл романів під загальною назвою «Людська комедія», у якому прагнув зобразити французьке суспільство, створюючи яскраві та оригінальні, проте характерні для епохи образи-типи. «Гобсек» – повість, що об’єднувалася з «Людською комедією» спільним заі думом. У XIX столітті у політичному та суспільному житті Франції відбувалися значні зміни та перетворення. Внаслідок революційних подій у суспільстві запанував хаос, опосередковано правити суспільством почали зовсім не ті «образи-типи», яких усі очікували. Гобсек – реалістичний образ, один з характерних типів тієї епохи.

Гобсек – лихвар, який заробив на своїй справі мільйони. Це самотня людина, яка, однак, свідомо не прагне товариства. Гобсек бере надзвичайно високі їй котки зі своїх клієнтів, користуючись їхнім скрутним становищем, фактично розорює їх. Він не вірить у людську чесність, порядність, у любов та дружбу. Це їй і тільки характеризує Гобсека як черству та безсердечну людину, скільки характеризує суспільну ситуацію. То була епоха зневіри у кращих людських якос-іч, у нормальних людських стосунках, побудованих на довірі та повазі. Світ та суспільство уявлялись багатьом тогочасним французам як великий механізм, яким гроші та влада. Цікаво, що образи повісті «Гобсек» не є одноплановими. Гвк само не були однозначними сучасники Бальзака: багато хто з них мав неабиякий аналітичний розум, вмів мислити самостійно, був непересічною особистістю. Проте великий механізм, машину, якою керує золото, було запущено, і вона часто Перетирала у своїх жорнах долі людей або й долі цілих родин.

У своїй повісті Бальзак протестує проти такого стану суспільства та держави. Письменник справедливо вважає його хибним, неприродним, нездоровим. Зображуючи хижих до грошей, бездушних людей, Бальзак наголошує, що на таких Іесадах не можна будувати ані стосунки з людьми, ані соціум, ані державу. Створюючи реалістичні образи, Оноре де Бальзак утверджує ідею заперечення ненормального устрою суспільства, яке породжує таких, як Гобсек, та ідею вториннос-и грошей і влади, які, безумовно, мають відступати перед одвічними цінностями людства – коханням, порядністю, благородством, безкорисливою взаємопідтримкою.
Ø Мають відступати… але, на жаль, не завжди відступають.

Звісно, ситуація у нашій країні зовсім не подібна до ситуації у Франції часів Опоре де Бальзака. Проте я вважаю, що ідеї, висловлені у творах видатного письменника, є вічними та актуальними і для нашого суспільства. Читаючи про Францію XIX століття, ми маємо замислюватися над власною долею та долею нашої рідної держави.

Мені надзвичайно сподобалися образи, змальовані Оноре де Бальзаком у його повісті «Гобсек». Ні, звісно, мені не до вподоби лихвар Гобсек, що розорює своїх і центів, користуючись їхньою фінансовою неспроможністю… Мене зачарувала та манера, у якій геніальний французький прозаїк Бальзак змальовує своїх персонажів. Я думаю, що такого ефекту реалістичності Бальзак досягає за допомогою багатьох прийомів, найголовнішим з яких, на мою думку, є багатоплановість його персонажів. Вони не мають однієї домінуючої риси, яка й зумовлює усю їхню поведінку вчинки, думки (так, як було в літературі класицизму). У душах персонажів відбуваються складні психологічні процеси, вони є носіями різних, часто суперечливих якостей.

ГОЛОВНИЙ персонаж повісті – лихвар Гобсек, який дере зі своїх клієнтів шалені відсотки, він самотня та замкнена у собі людина, що нікого не любить та, здаться, не має у цьому потреби. Проте це образ зовсім не однозначний, тим більше не однозначно негативний. Юрист Дервіль, від особи якого ведеться оповідь, каже про Гобсека так: «У ньому живуть дві істоти: скнара та філософ, підла істота та велична». Мені здається, така характеристика Гобсека влучна та дуже доречна. Гобсек – типовий представник своєї епохи (власне, задумом Бальзака було створення якнайбільш реалістичної картини сучасного йому суспільства). Тож не слід забувати, що багато в чому, як представника епохи, риси Гобсека зумовлені цією епохою, сформовані нею та, можна сказати, породжені. Ніхто, певно, не буде сперечатися, що Гобсек – дуже суха, черства людина. Але ж кожного дня він бачить усю аморальність та розпусту так званого «вищого світу», всі огидні та нелюдські риси вдачі осіб; які мали б бути найкращими, елітою, душею та інтелектом суспільства. Я ставлю собі питання: чи вижив би Гобсек, якби мав чуйне Ш невинне серце? Думаю, ні. Але ж мав вижити! Бо кожна людина, хоче того чи ні, прилаштовується до тих, хто її оточує. Гобсек не вірить у щирі людські стосунки, у чесність та безкорисливість. Чи може він вірити у це, стикаючись щодня з такими вчинками, які не дають жодних підстав для віри не тільки в людей, але в життм взагалі? Думаю, ні. До того ж аналітичний розум Гобсека, його здатність до оцінки ситуації, до філософських міркувань гідні поваги, якщо не захоплення.

Я у жодному разі не виправдовую Гобсека у його хижості і жорстокості, але думаю, що людину багато в чому формує суспільство, у якому вона живе. Особистість повинна мати свою точку зору, не опускаючись до загального рівня, не і деградуючи тільки через те, що всі такі. Так, сильна особистість має подати протест. Чи не було віддалення Гобсека від суспільства його протестом? Він не стан повноправним членом того суспільства, в якому розважаються, плетучи інтриги з і усіма проти всіх, потопають у розкошах, розпусті, аморальності. Чому так? Чере.ч свій вік? Думаю, не тільки. Певно, це і був своєрідний протест Гобсека…

Як на мене, образ Гобсека потребує багатоаспектного, глибокого осмислення. Це не той образ, який був спеціально створений як уособлення певної риси. Для мене Гобсек – жива людина, настільки багатогранна та складна, що будь-які категоричні судження про його «позитивність» або «негативність» видаються мені недоречними та необгрунтованими. Гобсек – надзвичайно реалістичний образ, це повноцінна особистість, нехай і не надто приваблива. Я не впевнена, що можна зрозуміти Гобсека до кінця, але спробувати варто…

«Фауст» – найбільше створення поетичного духу. А. С. Пушкін. Ґете працював над «Фаустом» більше шістдесяти років. Образ великого шукача істини схвилював його ще замолоду й супроводжував йому до кінця життя. Твір Ґете написано у формі трагедії. Правда, воно далеко виходить за межі тих можливостей, які має сцена. Це скоріше диалогизированная епічна поема, найглибша по своєму філософському змісті, всеосяжна по широті відображення життя. У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є, мабуть, однієї з головних ідей. У боротьбі протиріч створюється гармонія миру, у зіткненні ідей – істина. Поет постійно нагадує нам про це. (У часи Ґете, як відомо, створювалася діалектика Гегеля.) Два герої добутку німецького поета – Фауст і Мефистофель – наочно демонструють це діалектичне споріднення позитивн і негативного почав. Породжений марновірною народною фантазією, образ Мефистофеля у творі Ґете втілює в собі дух заперечення й руйнування. Мефистофель багато руйнує й знищує, але він не може знищити основне – життя.
Боротися іноді мені не вистачає сил,
Адже скількох я вже загубив,
А життя тече собі широкою рекою…
По суті, він теж творить, але через заперечення:
Частка сили я,
Желавшей вічно зла, що творила лише благе.

Н. Г. Чернишевський залишив глибокодумні судження про цього персонажа: «Заперечення, скептицизм необхідні Людині, як порушення діяльності, що без того заснула б. І саме скептицизмом затверджуються щирі переконання». Тому в суперечці Фауста й Мефистофеля, а вони постійно сперечаються, потрібно завжди бачити якесь взаємне поповнення єдиної ідеї. Ґете не завжди за Фауста й проти Мефистофеля. Найчастіше він мудро визнає правоту й того й іншого. Вкладаючи у свої образи високі філософські іносказання, Ґете аж ніяк не забуває про художню конкретність образа. Фауст і Мефистофель наділені певними людськими рисами, поет обрисував своєрідність їхніх характерів, Фауст – незадоволений, бентежний, «бурхливий геній», жагучий, готовий гаряче любити й сильно ненавидіти, він здатний помилятися й робити трагічні помилки. Натура гаряча й енергійна, він дуже чутливий, його серце легко ранити, іноді він безтурботно егоїстичний через незнання й завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст Ґете не нудьгує. Він шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Фауст – це спрага збагнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефистофель – антиподи. Перший жадає, другий насичений; перший жадібний, другий ситий по горло, перший рветься «за межі», другий знає, що там немає нічого, там порожнеча, і Мефистофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його пориви, як на капризи, і весело їм потурає – адже в нього, Мефистофеля, договір із самим Богом.

Мефістофель урівноважений, страсті й сумніви не хвилюють його груди. Він дивиться на мир без ненависті й любові, він нехтує його. У його кілких репліках багато сумної правди. Це аж ніяк не тип лиходія. Він знущається з гуманного Фауста, що губить Маргариту, але в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього – духу тьми й руйнування. Це тип людини, стомленого довгим спогляданням зла й разуверившегося в гарних початках миру. Він не схожий на Сатану Мільтона. Той страждає. У його груди – пломінь. Він шкодує про загублений Едем і ненавидить Бога. Він жадає помсти й непохитний, гордий і волелюбний. Воля для нього дорожче Едему. Мефистофель не схожий і на лермонтовского Демона. Той утомився від вічності. Йому холодно в просторах Всесвіту. Він хоче любові простий, людської. Він готовий покласти до ніг смертної дівчини й вічність, і вся своя могутність. Але воно неспроможно перед невибагливим серцем смертної дівчини. Вічність і нескінченність незначні в порівнянні з коротким як мить щастям смертного. І він, лермонтовский Демон, сумний.

Мефистофель Ґете часом добрий малий. Він не страждає, тому що не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість миру й знає, що воно – вічно, що ніякими потугами його не переробити. Йому смішна людина, що при всій своїй незначності намагається щось виправити у світі. Йому забавні ці потуги людини, він сміється. Сміх цей поблажливий. Так сміємося ми, коли дитина гнівається на буру. Мефистофель навіть жалує людину, думаючи, що джерело всіх його страждань – та сама іскра Божа, котра тягне його, людини, до ідеалу й досконалості, недосяжному, як це ясно йому, Мефистофелю.

Мефистофель розумний. Скільки іронії, знущання над помилковою вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, що прийняв його за Фауста!
Теорія, мій друг, суха,
Але зеленіє життя древо.

Він викриває псевдовчення «поспішають явленья обездушити», іронічно повчає молодика: «Тримаєтеся слів», «Беззмістовне мовлення завжди легко в слова наділити», «Рятівна голослівність позбавить вас від всіх негод», «У того мимоволі вірять усі, хто більше всіх самовпевнений» і т.д. Попутно Ґете вустами Мефистофеля засуджує й консерватизм юридичних основ суспільства, коли закони – «як вантаж спадкоємної хвороби». От такими з’являються головні герої Ґете. Поет вибрав і переробив багатовікову легенду про доктора Фаустові й переробив її по-своєму, на свій філософський і художній манер. Весь добуток розкриває эстетические погляди Ґете, які й підтверджуються за допомогою диалектично-сти образів Фауста й Мефистофеля. Уже «Пролог на небесах» розкрив філософію автора, його погляди на людину, суспільство, природу.

Поема Ґете нагадує гігантську симфонію, через яку проходить, варіюючись, те затихаючи, те набираючи силу, по шляху підхоплюючи нові мотиви, зливаючись із ними, загасаючи й займаючись знову й знову, єдина тема – Людин, Суспільство, Природа. В «Пролозі на небесах» мова йде саме про моральну стійкість людини, про його здатність протистояти низинним інстинктам. Всі ці проблеми й вирішує Ґете за допомогою діалектичної єдності протилежностей – Фауста й Мефистофеля.

Величезна популярність таланта Толстого давно переступила кордони країни. Його знає увесь світ. Недарма Горький писав: «Не знаючи Толстого, Достоєвського, не можна вважати себе знаючим свою країну, не можна вважати себе культурною людиною». У чому причина неминущого інтересу до роману? Що змушує звертатися до нього людей різних націй, віддалених від його героїв і часом, і соціальним середовищем, і іншими проблемами. Ми не втомлюємося повторювати, що рівного в літературі Толстому немає. Чому? Величезний дарунок і художня неповторність дозволили Толстому показати життя цілого народу, цілої нації, цілої країни, ім’я якої – Росія. На сторінках роману оживає історія, встають люди в плоті й крові, з їх помислами, радостями і прикростями, шуканнями й оманами, любов’ю й ненавистю, з перемогами й поразками. Творчі шукання Толстого завжди були пов’язані з життям.

Герої «Війни і миру», як позитивні, так і негативні, відносяться, насамперед, до середовища вищого, правлячого дворянства. Толстой намалював широку картину життя дворянського суспільства, зобразив його з усіма властивими йому рисами: паразитизмом, аморальністю, неуцтвом, повною відчуженістю від народу. Заслуга письменника у тому, що він, нещадно малюючи дворянське суспільство, показав і нечисленні сім’ї кращих дворян, у тому числі і освіченій їхній частини (Болконські і Безухови). Усе передове в середовищі дворянства було явищем винятковим. Як правило, у Толстого образи позитивні володіють саме рисами винятковості, і долі їх у романі розвиваються у зіткненні з «великим світом», який Толстой малює негативно. Ганна Павлівна Шерер, Ганна Михайлівна Друбецька, Жюлі, Елен Безухова несуть в собі насамперед риси свого класу. Толстой підкреслює, що кожний його герой – породження середовища, плоть від плоті його, і кожний почуває себе в цьому середовищі як риба у воді. На думку Толстого, Наташа – це ідеал жінки. Це багата, щедро обдарована натура. Звідки взялася ця чуйна, зворушлива, дивовижна дівчина? Сім’я Ростових, як і сім’я Болконських, різко виділяється серед звичайних дворянських сімей. Сім’я Ростових подібна тим сім’ям, з яких виходили дружини декабристів і інших передових людей XIX століття. Уклад життя Ростових, звичаї, симпатії й антипатії – все це російське, національне. Вони вбрали в себе дух народу з його життєрадісністю, вмінням непохитно страждати, легко йти на жертви не напоказ, а з усією щиросердечною широтою. Сама яскрава риса в Наташі – це поетичне світовідчування, щиросердечна доброта, відкритість для кожного, хто її оточує. З’явившись уперше на балу, Наташа виявляється так мало схожою на світських панянок, що вже там чітко проявляється контраст між нею і світлом. Ледь переступивши через поріг «дорослого життя», Наташа виявляється обманутою. До Ростових, і насамперед до загальної улюблениці Наташі, тягнуться кращі люди – Андрій Болконський, П’єр Безухов, Василь Денисов, Захоплення Наташі Анатолем Курагіним, цією порожньою світською людиною, говорить про її недосвідченість. Наташа – натура щедро обдарована, вчинки її оригінальні, над нею не тяжіють ніякі забобони, керує нею серце. Наташа – це чарівний образ російської жінки. Самотньою, чужорідною почуває себе Наташа серед столичних аристократів. Лестощами, грою на довірливості і недосвідченості Курагін захоплює її і в цьому допомагає йому його розпусна сестра Елен Курагіна. Після важкої хвороби, що з’явилася результатом щиросердечних потрясінь, Наташа повернулася до життя оновленою. Лихо не зломило її. Наташа бере активну участь у подіях 1812 року. Широта, незалежність, сміливість, жагуче відношення до всіх явищ життя – такі риси, що наповнюють цей образ. Він зачаровував сучасників і зачаровує нас. Особняком стоїть в сім’ї Ростових Віра – старша сестра Наташі. Холодна, недобра, вона у будинку Ростових – тіло стороннє. Вихованка Соня, повна самовідданої і вдячної любові до всієї сім’ї, завершує галерею сім’ї Ростових. Так само, як і Наташа Ростова, княжна Мар’я – представниця плеяди кращих жінок дворянської Росії початку XIX століття. Цей образ незвичайно складний.

По художній яскравості він займає одне з перших місць серед героїв Толстого. Моральна висота, сила характеру, жіночність виділяють княгиню Мар’ю серед багатьох жіночих персонажів світової літератури. Толстой робить цей образ, незважаючи на складність і суперечливість, незвичайно поетичним, цільним, закінченим, чарівним. Княжна Мар’я – художнє втілення толстовського ідеалу жіночності. Кращі представники дворянства, і серед них Наташа і княжна Мар’я, як правило, щедро обдаровані натури. Вони виділяються із середовища свого класу насамперед гуманністю, справжнім патріотизмом, високою мораллю. В них яскраво проявляються риси російського характеру. І в цьому велика заслуга Толстого.