Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення багатьох селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Кількість таких селян становила близько 2/3.

Феодальні відносини гальмували й розвиток промислового виробництва. Ситуація ускладнювалася колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили.

Центром політичного життя на Західній Україні виступав Львів. Тут впродовж 1830–1837 рр. відбувалася активна діяльність напівлегального демократично-просвітницького й літературного гуртка «Руська трійця». Його засновники – студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії М. Шашкевич (1811–1843), І. Вагилевич (1811–1866) та Я.Головацький (1814–1888) – поставили собі за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя. У 1837 р. вони видали альманахфольклорних творів «Русалка Дністрова» – першу книгу демократичної культури в західноукраїнських землях.

Революційні події 1848 р. в Європі («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині. 2 травня у Львові було створено українську політичну організацію – «Головну руську раду». Її завдання полягало в представництві інтересів українського населення в центральному уряді. Очолена єпископом Г. Яхимовичем (1792–1863), організація налічувала 66 членів, майже половину з яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину – світська інтелігенція. Крім того, по всій Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних її філій.

Головна руська рада виступила з вимогою до імператора надати регіону територіальну автономію. Однак австрійський уряд проігнорував цю вимогу. У 1851 р., після повної реставраціїабсолютизму, раду було розігнано.

Довгий час, аж до середини XІX ст., тривав у Західній Україні рух опришків, набувши особливої гостроти в Галичині та Буковині впродовж 1820–1830 рр.

У Північній Буковині найбільшим став виступ під проводом Л. Кобилиці, який у 1843–1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Виступ був придушений за допомогою австрійських військ.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україні починається національно-культурне відродження, посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у різних сферах житті – від культури до політики. Відбувається формування української інтелігенції. Ця специфічна верства населення, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури в суспільстві і була неперевершеною в обґрунтуванні та поширенні нових ідей, у мобілізації мас на їх утілення.

На початковому етапі національного відродження інтелігенція зосереджувала свою увагу на рисах української етнічної самобутності. Свідченням зазначеного процесу стало, зокрема, активне збирання та публікація історичних джерел, здійснення досліджень минулого українського народу. Поява праць з історії стимулювала зростання цікавості до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики й мовознавства із загального масиву історичних знань.

Постання української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури знаменувала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського.

Інтелігенція з’являлася в містах, насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., при чому з ініціативи місцевого дворянства. І лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група перших українських інтелігентів складалася також з синів священиків, міщан і козаків.

Однак варто враховувати, що слабкий розвиток промисловості в Україні не сприяв розбудові міст. Більшість із них виступали передусім торговельними центрами. У ті часи на українських землях не існувало жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільша Одеса мала 60,1 тис. жителів, Київ – 47,4 тис., Бердичів – 35,6 тис., Харків – 29,4 тис. (для порівняння: в Петербурзі проживало 470,2 тис. осіб, у Москві – 349,1 тис.).

Значна частина українського панства подавалася на службу до центру імперії, здобуваючи там чини й жалування. Тож не дивно, що у 1805 р. в Петербурзі налічувалося понад 132 тис. осіб української шляхти.

У розглядуваний період більше 75% українського населення перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральні ренти були основними формами експлуатації. Попри те, що закон 1797 р. обмежував панщину 3 днями, в дійсності вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли й додаткові повинності (будівельні дні).

Державні селяни вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту, яка забирала майже 40% їхніх прибутків, що було непосильним для більшості родин.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Обезземелених і розорених селян, чисельність яких неухильно збільшувалася, поміщики переводили в розряд дворових. Вони жили й працювали на панському дворі. Однією з найжорстокіших форм експлуатації стала місячина, коли такі селяни мусили відбувати постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.

Посилення експлуатації селянства викликало його протидію. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи, відмовлялися відбувати панщину, платити оброк, самовільно створювали самоврядування, виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям, псували панський реманент, втікали у південні землі, підпалювали поміщицькі маєтки, чинили збройний опір, зрештою організовували масові відкриті повстання. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Та значної сили набуло лише антикріпосницьке повстання в Поділлі У. Кармалюка (1787–1835), яке тривало впродовж 1813–1835 рр. Відважного ватажка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру, однак він утікав, щоб повернутись в рідні місця й продовжити боротьбу. Під його проводом у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб, було здійснено 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсифікувався селянський рух впродовж 1830–1835 рр., коли він поширився й на частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владнимструктурам придушити цей виступ.

Кріпосницьке гноблення викликало протести не лише селян, а й передових представників поміщицького класу. Останні, під впливом ідей Великої Французької революції, а, особливо, побачивши після війни з Наполеоном 1812 р. життя народу в Західній Європі, почали утворювати конспіративні організації, в багатьох випадках спрямовані на здійснення державного перевороту.

Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1817 р. вони виникли в Харкові («Вмираючий сфінкс»), в 1818 р. – в Києві («З’єднані слов’яни»), Одесі («Понт Евксінський») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, зокрема такі відомі українські діячі як І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Пестель, М. Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, зазначити, що масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою організатори лож, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Перші таємні політичні гуртки ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Однак в силу своєї замкненості вітчизняне масонство не могло зробитися стрижнем суспільного руху.

Особливо слід виділити «Малоросійське товариство», створене в Полтаві у 1819 р. з ініціативи предводителя переяславського дворянства В. Лукашевича. Винятковість цієї організації полягала в тому, що її засновник виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі.

Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це не припинило їхньої діяльності.

Декабристський рух в Україні започаткувало «Південне товариство», що виникло у 1821 р. Основні його осередки зосереджувалися на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам’янська (В. Давидов і С. Волконський), Васильківська (С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Наради «Південного товариства» періодично відбувалися у Києві. Декабристи вироблялитеоретичні моделі майбутнього суспільного устрою, зокрема П. Пестель розробив документ під назвою «Руська правда».

Ідейно декабристський рух не мав єдності. Українські декабристи відрізнялися більш радикальними поглядами і виношували ідею царевбивства. Це повинно було сприяти скасуванню кріпосництва і подальшому вільному розвитку сільського господарства.

Після смерті Олександра І декабристи зважилися на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.).

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Однак боротьба проти самодержавства продовжувалася, свідченням чого є слідчі справи жандармського управління щодо пропаганди революційних ідей у Харківському університеті (1826–1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827–1830).

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Висунувши гасло «За вашу і нашу свободу», повстанці сподівалися долучити до цієї боротьби народи Литві, Білорусі й України. Опанувавши ситуацію, царські війська у вересні 1831 р. захопили Варшаву і придушили повстання.

У 30-х роках міністр народної освіти граф С. Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ’я і народності. На практиці останнє означало посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Першою власне українською нелегальною організацією політичного спрямування стало Кирило-Мефодіївського братство, діяльність якого припадає на 1846–1847 рр. Організаторами товариства були професор історії Київського університету М. Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і випускник Київського університету В. Білозерський. Складалося товариство всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих (серед останніх був і Т. Шевченко, автор уславленої збірки поезій, що під назвою «Кобзар» вийшла друком у 1840 р.). Протягом приблизно 14 місяців свого існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми, що однак не завадило царській владі жорстоко з ними розправитися, хоча більшість членів товариства робили наголос тільки на культурно-просвітницькій діяльності.

Політичною програмою товариства стала «Книга буття українського народу», авторство якої залишилося нез’ясованим. Крім того, один із членів братства Г. Андрузький розробив начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялася питанням самоврядування. Разом з іншими територіями Україна мала увійти до конфедерації слов’янських народів. Росії в цьому утворенні місця не передбачалося.

Розбіжності в поглядах членів товариства були досить значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) – до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

На середину 30-х років XІX ст. припав в Україні початок промислового перевороту. Суть його полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, в заміні ручної праці машинною. Нове обладнання й технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники відповідати не могли. Тому неухильно збільшувалася частка вільнонайманої праці. Зростання кількості промислових підприємств та чисельності їхніх працівників стимулювалося казенними замовленнями, насамперед воєнних відомств.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей – кам’яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Якщо спершу промислові підприємства належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а засновували їх купці, міщани та багаті селяни.

Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої. В перші десятиріччя XVІІІ ст. тут пожвавився національно-визвольний рух проти польського панства. Він отримав назву гайдамацтва і охопив спочатку Волинь та Поділля, а в середині століття – й Київщину. Поступово поширюючись на Захід України, повстанський рух з’єднався там із рухом опришків. Гайдамацькі рухи тривали до кінця 1760-х років й зрештою вилилися у грандіозне повстання 1768 р., що увійшло до історії як Коліївщина.

Тоді ватага із 70 гайдамаків під проводом М. Залізняка, запорожця з Лівобережжя, почала підбурювати селян Правобережної України до повстання, спрямованого на возз’єднання цих земель з лівобережними. За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом підкорялося повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав… На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив І. Гонта – сотник в охороні С. Потоцького, разом зі своїм загоном узявши бік повстанців.

Наприкінці червня в руках бунтівників були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.

Побоюючись поширення визвольного руху на Лівобережжя, Катерина ІІ наказала надати допомогу полякам. Росіяни діяли підступно. Генерал Кречетников 6 липня запросив на бенкет Залізняка, Гонту та інших ватажків, де заарештував їх. Залізняка й гайдамаків царська влада заслала до Сибіру. А Гонту та 800 його людей видала полякам, які піддали відважного сотника жахливим тортурам (здирали шматками шкіру), потім стратили. Голову його було прибито до воріт Могилева. Наступних кілька років польський воєвода Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції.

Подальші події показали, що, надаючи допомогу Польщі в придушенні повстання, Росія дбала виключно про власні інтереси. Коли настав час, російський експансіонізм обернувся і в цей бік. Річ Посполита, хоч налічувала 11 млн. населення, виявилася безсилою встояти. Хвалені «золоті вольності», котрі забезпечували польській шляхті необмежені права, настільки ослабили державу, що нею стало просто неможливо управляти. Цим скористалися агресивні сусіди: Росія, Прусія та Австрія, які між собою вирішили розділити територію Речі Посполитої.

У 1772 р. відбувся І поділ Польщі: Східна Білорусь відійшла до Росії, Галичина – до Австрії. Загарбання останньою Буковини після укладення Константинопольської конвенції з Туреччиною датується 1775 р. ІІ поділ Польщі стався у 1793 р., коли був виданий маніфест Катерини ІІ про включення Правобережної України до складу Росії. Нарешті, у 1795 р. (ІІІ поділ) Росія приєднала й Західну Волинь.

Після припинення існування польсько-литовської держави 62% її території та 45% населення дісталися Росії. А українці Галичини і Буковини потрапили під австрійське панування. Крім того, ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття.

Якщо політичне, культурне й соціально-економічне зна­чення Західної України у XVІІІ ст. було ледь відчутним, то під владою Австрії це становище докорінно змінилося, й галичани та буковинці знову почали грати першорядну роль в історії свого народу.

Аж до закінчення XІX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. При цьому умови життя простого люду характеризувалися одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин Австрійської імперії.

Щоправда становище селян дещо поліпшилося внаслідок реформ в дусі освіченого абсолютизму, впроваджених цісарем Йосифом ІІ. Починаючи з 1781 р., правитель здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження кріпацтва. Так, землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше 3 днів панщини на тиждень, для найбідніших кріпаків встановлювалася ще менша панщина. Суворо обмежувалися додаткові повинності. Селянину надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Сільські громади отримали права самоврядування.

Покращувалося становище греко-католицької церкви, вона здобула рівні права з католицькою та протестантською. В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ заснував у Львові університет, в якому для небагатьох українських студентів було організовано окремий факультет. Викладання тут велося штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою.

Однак вагомого впливу на життя західних українців реформи не мали. Надто обмеженими були можливості економічного розвитку регіону: обмаль землі, нерозвиненість промисловості в містах.

Після смерті Йосифа ІІ (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Скориставшись цим, поміщики змогли майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.