У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося. Це спричинило до зростання серед дворянської та різночинської інтелігенціїрадикальних настроїв. Виникали різноманітні за поглядами революційні групи. При цьому національне питання турбувало революціонерів-народників мало.

В народництві існували 3 течії: пропагандистська, анархістська й змовницька. П. Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М. Бакунін та його послідовники вбачали свою місію у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П. Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму.

Народницькі угруповання існували в Києві (гурток «чайківців», 1872–1874; «Київська Комуна», 1873–1874), Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Революційний рух призвів до розколу в середовищі українофілів і зменшення їхніх лав: старші громадівці трималися традиційних для себе поглядів, тоді як молодші покоління вступали в контакти з революціонерами й поривали зв’язки з українським рухом.

На цьому тлі вигідно вирізнялася діяльність «Братства тарасівців», що виникло у 1891 р. з невеликої групи студентів Харківського університету. «Тарасівці» не збиралися наслідувати громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, політичною програмою – досягнення повної автономії і свободи в Україні. Гуртки братства діяли щонайменше в 10 містах, у тому числі в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі.

В Галичині народовці на той час заснували свою політичну організацію – Народну раду (1885). Згодом на основі їхніх організацій сформувалися 4 партії – Українська соціал-демократична таНаціонально-демократична (1899), Русько-українська радикальна (за спрямованістю – соціалістична, 1890) та Християнсько-суспільна партія (1896).

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства спричинило поширення ідеології марксизму. Перші такі гуртки почали працювати у промислових центрах України з кінця 1880-х рр. За зразком створеного В. Ульяновим (Леніним) у 1895 р. санкт-петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», з 1897 р. аналогічні соціал-демократичні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Листівки й прокламації, поширювані ними на підприємствах, закликали робітників боротися за свої права.

Створення Росій­сь­кої соціал-демократичної робітничої партії проголосив І з’їзд соціал-демократичних організацій Росії, що відбувся 1898 р. у Мінську. На ньому 6 організацій представляли 9 делегатів (4 – з України). Влада вдалася до репресій, зокрема 142 члени Київського комітету РСДРП були заарештовані.

Після того, як у 1900 р. В. Ленін налагодив за кордоном випуск загальноросійської газети «Искра», у багатьох містах, у тому числі Харкові, Києві, Полтаві, з’явилися іскрівські групи.

У липні–серпні 1903 р. у Брюсселі і Лондоні відбувся ІІ з’їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра» щодо необхідності встановлення диктатурипролетаріату і побудови партії на засадах «демократичного централізму» (що означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву).

Незгодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», представники єврейської партії «Бунд») залишили з’їзд. Невдовзі й самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м’яких». Прибічники Леніна вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує в своїх лавах залізну дисципліну і постійно очищується від інакомислячих, може стати ефективним інструментом боротьби з царизмом. Натомість «м’яким» іскрівцям (лідер – Ю. Мартов), була до вподоби демократична побудова європейських партій парламентського типу.

Вибори центральних органів партії закріпили перемогу переважаючих чисельно ленінців – більшовиків. «М’яких» іскрівців з цього часу почали називати меншовиками.

У місцевих організаціях РСДРП більшовицька фракція домінувала в Катеринославському, Миколаївському та Одеському комітетах. Навпаки, у Харківському і Київському, а також у Союзі гірничозаводських робітників було більше меншовиків.

Під кінець XІX ст. багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало місцевих соціалістів зро­зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм лишатиметься су­спільним рухом зі слабким місцевим корінням.

У січні 1900 р., виникла політична сила, яка планувала поєднати боротьбу за національні права з соціальною революцією. Революційну українську партію заснували у Харкові Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Мартос та інші. До 1902 р. кредо партії виражала написана колишнім активним членом «Братства тарасівців» адвокатом М. Міхновським (1873–1924) брошура «Самостійна Україна»: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». РУП мала місцеві організації – вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові, проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку діяльність, розраховану передусім на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників.

Поступово у партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Значній частині рупівців не подобалися категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання. Не знаходячи підтримки у більшості членів РУП, М. Міхновський у 1902 р. засновує Українську народну партію, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став вчений-соціолог М. Порш. Тоді ж відкололася група на чолі з Б. Ярошевським, що проголосила себеУкраїнською соціалістичною партією.

Інша частина, керівне ядро якої утворили письменник В. Винниченко (1880–1951), журналіст С. Петлюра (1879–1926) і М. Порш, у грудні 1904 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Програма УСДРП не містила положення про диктатуру пролетаріату і за змістом більше нагадувала програму німецької соціал-демократії, ніж російської. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізацію земель). Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату.

У січні 1905 р. ще одна частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку, котра досить швидко приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Активні контакти спілчани підтримували з бундівцями – членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі й Росії» (скорочено – Бунд, що в перекладі з єврейської означає «союз»).

Взагалі представники єврейського народу відрізнялися значною політичною активністю. Крім марксистського Бунду, їх ідейно згуртовували націонал-сіоністи. Оскільки євреї, як і українці, намагалися вибороти собі культурну автономію, в багатьох питаннях вони надавали сприяння українському руху. Зокрема, рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретиксіонізму В. Жаботинський з Одеси.

Виникали й інші українські партії. Так, у 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка (1861–1929) утворилася Українська демократична партія. Її розкол спричинив появу Української радикальної партії на чолі з письменниками Б. Грінченком (1863–1910) та С. Єфремовим (1876–1939). Обидві партії – невеликі за складом – стояли на ліберальних позиціях. Після подолання розбіжностей, в 1905 р., вони об’єднались в Українську демократично-радикальну партію.

Взагалі ж, брутальний тиск з боку владних інституцій як Російської, так і Австро-Угорської імперій, цементував у політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої державної влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей. Перша анархістська група в Україні виникла в 1903 р. у м. Ніжині Чернігівської губернії. В наступному році з’явилося ще кілька таких груп (Одеса, Житомир тощо).

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину та Буковину в перші роки XX ст., незмінно вражали досягнення їхніх західних співвітчизників. Крім партій, тут діяли національні парламентські представництва, наукові товариства, мережа культурницьких організацій («Просвіта»), школи, кооперативи, видавалися газети й книги. Національна інте­лігенція працювала в тісному контакті з селянством.

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини в 1894 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру історії України. Її посів прибулий з Києва 28-річний історик М. Грушевський (1866–1934). Активно включившись у політичне життя, він разом з І. Франком став незабаром ідейним лідером національного руху та символом його єднання обабіч австро-російського кордону.

З приїздом Грушевського до Львова у вітчизняній історичній науці відкрилась нова ера. Багатотомна монументальна праця М. Грушевського «Історія України–Руси» – найвидатніший твір української наукової історіографії – дав історичне обґрунтування української державності й справив визначний вплив на державницьке виховання цілих поколінь.

Під керівництвом М. Грушевського (з 1897 по 1913 рр.) фактично на неофіційну всеукраїнську академію наук перетворилося Наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване у Львові в 1892 р. В історико-філософській секції НТШ працювали, крім нього, І. Крип’якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, у філологічній – І. Франко, М. Сумцов, О. та Ф. Колесси, С. Єфремов, А. Кримський, у математично-природничій – В. Левицький, І. Пулюй, С. Рудницький, І. Раковський та багато ін. Значним внеском у світову науку стали 319 томів праць, виданих НТШ до 1914 р. Національна орієнтація кращих учених працювала на «українську ідею», сприяла формуванню національної свідомості, утвердженню українського народу як рівноправного члена співтовариства східнослов’янських народів.

Втім західноукраїнські землі так і не змогли виборсатися з катастрофічної бідності. На рубежі віків тут налічувалося майже 80% бідняцьких селянських господарств. Більшість промислових підприємств залишалися дрібними, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. Шукаючи виходу, селяни масово виїздили за кордон – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо.

У 80-х ХІХ ст. промисловий переворот, в цілому, завершився. Втім він характеризувався нерівномірністю розвитку за різними регіонами й галузями господарства.

На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбасько-Криворізький район став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво, розвинулася й переробна промисловість, передусім цукрова. Південь (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губернії) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві,Олександрівську, Херсоні, Харкові. Загалом, потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров’я й Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів.

Значна кількість підприємств, що виникали, належали іноземцям – підприємцям з Франції, Бельгії, Англії та Німеччини, або акціонерним товариствам. Ініціативних підприємців, ділків, комерсантів, тобто головних суб’єктів капіталістичного розвитку місцевого походження бракувало.

Розвиток промисловості стрімко збільшував присутність на українських теренах неукраїнців. Місцевий люд, що не вмів працювати на промислових підприємствах, а бувало й взагалі боявся машин, здебільшого лишався на селі. Станом на 1897 р. тільки 5,5% українців мешкали у містах, тоді як рівень урбанізації росіян становив 38%, євреїв – майже 44%. Тож представники саме цихнацій були найбільш причетні до індустріалізації, зростання міст і почали переважати в царинах суспільства, що активно модернізувалися.

Відтак українців ще більшою мірою, ніж доти, ототожнювали із від­сталим селом, дрібним сільськогосподарським виробництвом, яке у більшості районів не могло виборсатися зі стану економічного застою і ручної праці. Ті ж українці, котрі поповнювали склад пролетаріату, швидко потрапляли під вплив російської ментальності.

Процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин на селі супро­воджувався масовим зубожінням і обезземеленням селянства. Майже 70% працездат­ного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Типовою картиною пореформеного життя стали юрби заробітчан на до­рогах. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських теренах. Таємні розпорядження властей прямо рекоменду­вали державні (казенні) землі на Україні «віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення… переселяти в інші частини Росії».

Нестерпний соціально-економічний гніт спричинив масову еміграцію українців у пошуках вільних земель для сільськогос­подарського обробітку. Найбільше заохочувалося урядом ос­воєння Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XІX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. У населенні Примор’я та Приамур’я їх частка сягнула майже 20%.

Зрушення в організації виробництва до кінця XІX ст. вивели Україну на провідні позиції, особливо в сільському господарстві. Тут збиралося 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи, а частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. Наростаюча індустріалізація перетворила Південь України на основну паливно-металургійну базу держави, що давала майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі. Національна буржуазія з часом зайняла провідні позиції в цукровій, винокурній, борошномельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості.

Консерватизм, що був панівною тогочасною ідеологією, змушував владу Австрії та Росії з великою підозрою зустрічати будь-які суспільні зміни. Та зі зрос­танням внутрішнього тиску, тобто небезпеки спалаху активності незадоволених мас, а також під впливом нових ідей, котрі поширювалися Європою, Габсбурги й Романови зрозуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Однак, здійснюючі реформи, правителі обох держав намагались залишити недоторканими основоположні засади своїх режимів.

Безпосереднім поштовхом до реформ в Росії послужила поразка в ході Кримської війни 1853–1856 рр., завдана військами Англії, Франції, Туреччині й Сардинії.

Найнагальнішим завданням була ліквідація кріпосного права. В Галичині це трапилося у 1848 р., на Буковині – 1849 р., в Закарпатті – 1853 р. В Росії ж – тільки 1861 р. При цьому принципові риси російської моделі селянської реформи нагадували австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоуправління, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів.

Селянська община перетворювалась в найнижчу адміністративну одиницю, відповідальну за своєчасність сплати селянами платежів і податків, виконання ними повинностей. Та в Україні общини значного поширення не мали, переважало індивідуальне господарство.

Користуючись відсутністю земельного розмежування, в ході реформи поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої. Тому 220 тис. українських селян залишилися безземельними, а майже 94% селянських господарств отримали наділи, недостатні для проживання.

Здобувши особисту свободу, селянство залишилося нижчим станом: до викупу землі селяни перебували в залежності від поміщика, виконували рекрутські повинність, для них зберігалися тілесні покарання різками.

Сума викупу становила розмір 11 річних податків з селянського двору. Оскільки вчорашні кріпаки таких коштів не мали, їх сплатила поміщикам держава, надавши селянам позичку на 49 років. Відшкодування селянами відсотків приносило царській казні 63 копійки прибутку на кожен карбованець позички.

Скасування кріпацтва спричинило до цікавих суспільних зрушень в Російській імперії. По-перше, відбулося майнове розшарування селянства: більше половини з них складали бідняки, 30% – середня верства, решта зробились відносно багатими, їх називали куркулями. По-друге, розпочався економічний занепад дворянства.

Часто поміщики, й не намагаючись перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства, продовжували вести розгульне життя. Для вирішення фінансових проблем вони брали позички, а, щоб повернути борги, змушені були продавати землі підприємливим куркулям. Після цього багато дворян переїздило до міст, де вони ставали чиновниками, офіцерами, поповнювали лавиінтелігенції.

Крім селянської, були здійснені земська та фінансова реформи 1864 р., міська 1870 р., шкільна 1860–1864 рр., військова 1864–1874 рр., поліцейська та інші.

Виключно важливе значення мала земська реформа. До компетенції земств – самоврядних органів – відійшли місцеві господарські, соціальні та культурні справи, розпорядження майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв’язку, страхування, протипожежна справа тощо. Хоч функції земств були досить обмеженими, вони ставали (на межі 70–80-х років) осередками ліберального руху.

Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Держава мусила стати правовою, оберігати демократичні права особи, мінімально втручатися в економічну сферу, яка мала будуватися за законами вільного ринку, конкуренції. В основу своєї діяльності ліберали поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Згідно з міською реформою, створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Перед українцями Австрійської імперії революційний 1848 р. поставив два головних питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної інтелігенції. Обидві проблеми пе­репліталися, позаяк поляки, які виступали проти таких прагнень, часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян.

Введення імператором Фердінандом кон­ституційного правління 1848 р. дало змогу українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо­мічні інтереси. До першого австрійського парламенту потрапили 39 депутатів-українців (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, вимагали поділу Галичини на польську й українську частини. Однак вже в березні 1849 р. парламент був розпущений, а невдовзі скасована й конституція.

За конституцією 1861 р. Галичина дістала автономію й власний сейм. Зі 150 делегатів першого скликання 49 були українцями. Однак прийнятий згодом виборчий закон надав перевагу великим землевласникам, тож кількість українських депутатів дедалі меншала, а поляків зростала.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. Зростанню їхньої свідомості перешкоджали: куль­турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість влади до всякого плюра­лізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкістьгромадських організа­цій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів. Крім того, національні прагнення інтелігенції в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві наштовхувалися на нерозуміння з боку основної маси населення, неосвіченого й апатичного.

Власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеликих містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною і значно поступалася російськомовній інтелігенції.

Цементуючою силою нації об’єктивно була українська мова. Як літера­турну, вивільнену від регіональних діалек­тизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофіла­ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності.

Рух українофілів набув поширення після смерті у 1855 р. архіконсервативного царя Миколи І. Вони утворювали громади, відкривали недільні школи, вивчали й пропагували українську історію та культуру.

Перша громада виникла у Петербурзі: в 1859 р. її заснували колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства, повернувшись після амністії із заслання.

Багато корисного на благо українського народу зробили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток «Українська громада», очолений В. Антоновичем (1834–1908). До гуртка входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Активністю відрізнялася також громада в Чернігові, котра видавала щотижневу газету «Чернігівський листок».

Діяльність громад, попри свою поміркованість, викликала підозри з боку влади. У 1862 р. були заарештовані й покарані багато їхніх членів, закриті недільні школи. Антиукраїнська кампанія завершилася таємним циркуляром 1863 р. міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою. Валуєвський указ дозволяв «малороссийским наречием» друкувати тільки художні твори. Українські наукові, релігійні, а особливо педагогічні публікації заборонялися.

Після цього погрому громадівський рух почав згасати. У 70-ті роки «старі» громадівці зберегли лише одну організацію – Київську. Її провідним ідеологом став М. Драгоманов (1841–1895). Громада виступала за перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Щоб обійти обмеження, накладені Валуєвським указом, українофіли встановили контакти з українцями Галичини й використовували їхню україномовну пресу для поширення поглядів, заборонених у Росії.

У самій же Галичині в цей час конкурували дві течії: москвофільство й народовство. Якщо серед москвофілів переважало духовенство, то поміж народовців більшість становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо. Москвофіли орієнтувалися на об’єднання всіх слов’янських народів під патронатом російського самодержавства. Народовці сповідували принципи національноговідродження, пропагували народну мову в літературі та школі. В 1873 р. вони започаткували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка.

Минуло зовсім небагато часу як на українофілів впали нові підозри. Олександр ІІ у 1876 р., перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс, розпорядився: ліквідувати київську громаду, а її чільних діячів відправити у заслання, вчителів-українофілів замінити на росіян, вилучити зі шкільних бібліотек книжки, написані українською, заборонити видавати цією мовою книги та ввозити їх з-за кордону, користуватися нею в театрі й при викладанні будь-яких дисциплін в початкових школах.

Емський акт остаточно підірвав основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Про шкоду, завдану указом, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книги.