Головним джерелом християнського віровчення вважають Біб­лію, в якій міститься сакралізована історія людства, чітко визна­чено сенс життя людини, що позначений присутністю Бога-творця.

Біблія як священний богоодкровенний текст мала тривалу іс­торію (з XIII ст. до н.е. до II ст. н. е.). Назва «біблія» (від грец. ЬіЬІіа — книги) утвердилася серед християн у IV ст. Першим цю книгу назвав так Константинопольський патріарх Іван Златоуст (прибл. 350—^407 рр.)- Переважну частину Біблії складає Старий Заповіт, решта — це Новий Заповіт. Старий Заповіт визнають як Святе Письмо й іудеї, і християни. Другу частину — Новий За­повіт — богоодкровенною визнають тільки християни.

Термінологічне Старий Заповіт означає угоду, домовленість між Богом і людьми (у давні часи між Богом Ягве та єврейським народом), яка була порушена людьми, що призвело до втрати їх­ньої богоподібності. Новий Заповіт — це нова угода між Богом (за допомогою Ісуса Христа) та всіма людьми, народами отрима­ти спасіння і Царство Небесне за умови правильного служіння Богові.

Незважаючи на те що іслам має свою богоодкровенну книгу Коран, він також визнає святість Біблії. Головні біблійні персо­нажі відіграють важливу^роль і в ісламі. Наприклад, Ібрагім (Авраам), Іса (Ісус), Юсуф (Йосиф) т. п.

Старий Заповіт складається з 50 книг. Канонічними православ­на церква вважає 39 книг, а католики й протестанти визнають усі 50.  Старий Заповіт поділяється на чотири великих цикли:

1)          П’ятикнижжя Мойсееве, автором якого вважають Мойсея;

2)           історичні книги — книга Ісуса Навина (Єгошуа), книга Суддів, книга Рут, чотири книги Царств та дві книги Хронік, книги Єзд-ри, Нееміє, Естер; 3) книги пророцькі — пророків Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзикіїля, .дві книги Самуїлові та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Іони, Міхея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; 4) книги повчальні, або поетичні – – Йова, Псалмів (Псалтир), Приповісті Соломонові, ЕкклезІяста, Пісня над Піснями.

Християнська традиція, що підтримується православ’ям і ка­толицизмом, визнає Старий Заповіт у складі так званої Септуа-гінти (давньогрецького перекладу Старого Заповіту, зробленого іудеями в Александрії ще в III—II ст. до н. е.).

У Новому Заповіті всі християнські церкви визнають 27 книг: Євангелії (від МатфІя, Марка, Луки, Івана), книги Дій Святих Апостолів, Послання Святих Апостолів, а також пророцька книга Об’явлення Святого Івана Богослова (Апокаліпсис).

Старий Заповіт написаний давньоєврейською та арамейською мовами, Новий Заповіт — грецькою мовою (діалект койне). Ка­нон Нового Заповіту формувався впродовж І—-IV ст. н.е. шляхом добору загальновизнаних^ кеті в, їх критичного переосмислення на церковних Соборах. Його остаточну редакцію було затвер­джено на Лаодикійському Соборі (365 р.) і підтверджено Трулль-ським Собором (692 р.) Найзапекліші дискусії викликало питання канонічності Апокаліпсису (майже до IX ст.).

Біблійна традиція знає й чимало інших текстів (книг), що не ввійшли до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги назвали апокрифами¹. Крім поділу Святого Письма на окремі частини й книги, воно поділяється ще на глави та розділи, а глави, своєю чергою, на вірші та пронумеровані глави. Таку схему класифіка­ції Біблійних текстів запровадив на початку XIII ст. кентерберій-ський єпископ Стефан Лангтон (Англія), а нумерацію віршів -друкарі Сантес Паніно та Робер Етьєн (XV—XVI ст.). Цей код є універсальною бібліографією: він дає змогу закодовувати й знаходити будь-яку частину біблійного тексту за принципом «книга — глава (розділи) — вірші».

Християнство виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. З невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного, навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на богообраності людини, пропагування містичного богопізнання. Особливу роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Герокліта про вогонь як космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології, провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі, активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин: «Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи буддистського віровчення викладено Буддою  в першій бенарській проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та «Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда, називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому. Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень. Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму. Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження, тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість, пихатість, невігластво Людина –  це комплекс, який поєднує потік життя й смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті – отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст. Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у реалізації «трьох практик» – вищої моральності, вищого медитативного зосередження  та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що, зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в «драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів. Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні. Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян і 1 млн монахів і монахинь.