Давно це було, аж у 1690 році. Тоді в Закарпатті панувала Австро-Угорська імперія. Поблизу невеличкого гірського села Нанкова люди побачили незвичайне сяйво, що йшло від Поля­нок (так називали вони місцину, де випасали худобу). Здивува­лися нанківчани, побігли мерщій туди й побачили диво дивне: лежить посеред лугу ікона Божої Матері, а від неї сяйво чудесне навсібіч випромінюється.

Селяни стояли, дивувалися, думали-гадали, що з іконою чудесною їм робити. За звичаєм і за правдою треба було б цю землю віддати під будівництво монастиря на честь Пресвятої Діви. Проте ділянка, де сталося чудо, належала найзаможнішо- му в селі ґазді, а той не побоявся Божого гніву й не дозволив на своїй землі ікону залишити.

Що робити? Підігнали на Полянки віз, волами запряжений, поставили на нього ікону та й ну волів поганяти, а воли смик- смик — і ні з місця. Не можуть воза зрушити, Божа сила не пус­кає. Привели селяни другу пару волів, запрягли. Уже дві пари волів смикають віз, а він хоч би на півколеса зрушив. Інший би злякався та покаявся, а нечестивий господар наче осліп, від злості ледве не лусне.

— Ні, — кричить, — я тебе таки позбудуся зі своєї землі! Ве­діть третю пару волів!

Припрягли й третю пару. Тягнуть воли. А віз як у землю вріс. Зовсім розлютився багатій. Схопив батога та як уперіщить худобу по спинах, але кінчиком батога зачепив образ. Від цього удару на щоці Богородиці з’явився шрам, і потекли з її очей сльози. Ось тоді й рушили воли, покинула ікона Божої Матері обране місце.

Пішов віз з іконою вздовж річки Хустця. Там, де він проходив, нарциси зацвітали. Відтоді й досі навесні квітнуть дивовижні нарцисові поля біля містечка Хуста. А ікона пропала. І ніхто не знає, де вона знайшла собі місце. Одні кажуть, що в Римі, інші впевнені, що у Відні. Нанківські старожили твердять, нібито їхня ікона зупинилася в угорському місті Маріо-Повч.

Тим часом нанківчани дуже побивалися, що знехтували свя­тиню, і щиро каялися. І Господь із Богородицею зглянулися на них. Знайшовся художник, який змалював дивовижний образ так, як запам’ятав. І поклали список Нанківської ікони Богоро­диці у Свято-Духівській церкві. Там його можна й досі побачи­ти. І тим, хто щиро вірить і молиться перед ним, подає Господь зцілення від різних хвороб.

А нечестивий багатій за свій тяжкий гріх був покараний. Його рід, колись великий і заможний, зовсім перевівся. Зникла й пам’ять про нього, навіть саме ім’я забулося. На вигоні, над яким недобрий господар так трусився, що й Божу милість зне­важив, забило животворне джерело. Кожний може прийти до нього й напитися цілющої води. І, якщо вірити в її силу, зцілю­ється.

411 слів                                                                        За Г. Манів

Ніколи раніше кияни не бачили подібних видовищ, як того весняного дня. Гриміла й двиготіла від веселощів княжа гора. Рікою лилися вино й меди, не згасали вогнища, не змовкали музики.

Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого. Уже були готові вози з багатими скринями — золото, срібло, персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи й Аннине вишивання — червоно-чорним і сонячно-зеленим. Анна бере це на згадку про теплу й привітну батьківську землю.

Вона стоїть, зіпершись на одвірок, окидає посмутнілими очима задніпровські луки. Чи є там, на далекій Сені, отакі зеле­ні й квітучі кручі? Чи співають таких ніжних веснянок? Що че­кає її там, за глухими лісами, серед невідомих людей? Кому поскаржиться? Кому повідає свою тугу?

Князівна нишком витерла долонею сльозину, зняла з різьб­леної полиці книжку. Візьме із собою Євангеліє. Адже це для неї переписав його найкращий писець, а майстер-чудотворець виго­товив узори окладу із золота… Візьме ще багато книжок, читатиме їх, і їй буде здаватися, що вона вдома. Князівна навчить і дітей своїх читати й любити книги.

Сірими журавлиними ключами спливали роки. Сумовито хлюпала хвиля холодної Сени. Нагадувала про бистроплинний

Славутич і про зелені прибережні кручі, на яких п’ялися до неба стрімкі бані храмів. Не було для Анни вороття на ту землю. 4 серпня 1049 року вона вінчалася з французьким королем Генріхом Першим. Того дня Анна подарувала єпископу своє Євангеліє. Воно було переписане давнім руським письмом. І до­нині зберігається цей унікальний витвір давньоруської писем­ності.

Ні, Анна не могла повернутися на батьківщину, але пере­несла сюди, у Францію, куточок рідної землі. Королева будує кілька церков, фрески й мозаїки яких нагадували київські. Одна з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, збереглася до наших днів.

Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать оголосила її регентшею малолітнього спадкоємця трону Філіп- па Першого. Анна стала фактичною правителькою країни: ут­верджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею — найважливіші державні акти. Кирилицею зроблені й написи на стіні церкви в Санлісі. То Аннина туга за рідним краєм уписала світлий спогад у муровані стіни храму. То дочка Ярослава Муд­рого залишила слід високої освіченості й культури, що жила в її роду.

Життя Анни Ярославни було нелегким. Французькі хроніки пов’язують її ім’я з іменем графа Рауля де Крепі-і-Валуа. Після смерті Генріха Анна офіційно вийшла за нього заміж, хоча церква заборонила цей шлюб. 1075 року вона востаннє підписала разом із сином державний документ.

На старому забутому кладовищі в далекому французькому місті Вільєрі знаходиться загадкова могила із зображенням на кам’яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлась Агнес. Легенди доповнюють це надто скупе повідомлення: то могила достопам’ятної дочки Ярослава Муд­рого — Анни, королеви Франції. Вона принесла на галльську землю книжки, любов до науки, побудувала прекрасні храми й палаци.

Православна церква вшановує княгиню Ольгу як святу. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами сприяла його поширенню в Київській Русі.

Літопис розповідає, що Ольга доводилася родичкою князю Олегові — тодішньому правителю. 903 року її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилося двадцять п’ять літ. Оскільки Ольга тоді була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номі­нальним.

Ігор став повновладним правителем Київської Русі, коли йому виповнилося тридцять п’ять. Про роки його правління відомо дуже мало: Ігор ходив у далекі військові походи, які від­волікали його від внутрішніх подій. Тож Ольга дедалі більше бралася за справи управління державою.

Тоді в Києві було вже багато християн, які під час укладен­ня миру з Візантією 944 року присягали не біля ідола Перуна на дніпровській кручі, як місцеві язичники, а в соборній Іллінській церкві на Подолі. Християнам, на відміну від язичників, були властиві грамотність і широта кругозору, що необхідні у веденні державних справ. Тому Ольга в управлінні спиралася саме на них, поступово схиляючись до їхньої віри.

Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, але дружина не вдовольнилася її розміром, тому князь повернувся. Це обурило древлян, і вони вбили Ігоря.

Залишившись із малолітнім сином, Ольга передусім мусила вгамувати древлян. Літопис розповідає про триразову помсту княгині. Спочатку древляни вирішили запропонувати їй у чоло­віки свого князя Мала, пославши в Київ старійшин. Човен із послами кинули в заздалегідь приготовлену яму, де живцем за­сипали древлянських представників. Удруге послів древлян за наказом Ольги було спалено в лазні. А третє посольство воїни княгині перебили під час тризни, яку справляли по Ігорю.

Після цих розправ княгиня 946 року послала в древлянську землю військо. Древляни замкнулися в добре укріпленому місті Іскоростені. Тоді Ольга вдалася до хитрощів: вона пообіцяла відступити, узявши данину голубами від кожного дому. Хитро­мудра княгиня наказала прикріпити до лапок голубів скіпки, що тліли, і відпустити птахів. Вони полетіли назад — і місто за­палало.

Опір древлян було зламано, і більше ніхто з тих, хто мусив платити данину, не повставав проти Ольги. І хоча фольклорні мотиви в літописних оповіданнях очевидні, безсумнівне одне: древляни були суворо покарані. Княгиня теж дістала уроки з обставин загибелі чоловіка. Вона встановила фіксований обсяг данини з кожної землі й почала облаштуванням великокнязів­ських господарств і доходних промислів. По всій землі було на­ведено порядок.

Зміцнивши своє становище всередині країни, Ольга пере­йшла до активної зовнішньої політики. Вона відвідала Візан­тію — одну з найсильніших держав Європи. Тут княгиня хрес­тилася, причому візантійський імператор Константин був настільки нею зачарований, що нібито запропонував їй руку й серце, проте змушений був задовольнитися лише роллю хреще­ного батька Ольги.

Правління княгині було вирішальним поворотом в історії Київської Русі. Країна здобула впорядковану владу й почала інтегруватися в політичну систему християнського світу. її спра­ву підхопив онук Володимир, який і охрестив Київську Русь.

441 слово                                                                За Л. Семакою