Лариса Петрівна Косач (літературний псевдонім — Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Звягелі (тепер — Новоград-Волинський) у дворянській сім’ї. Її батько, Петро Косач, родом з Чернігівщини, по закінченні юридичного факультету Київського університету одержав службове призначення на Волинь. Він був активним учасником українського культурного руху, входив до редакційної колегії журналу «Киевская старина». Мати Лариси Косач — Ольга Косач (Драгоманова), родом із Полтавщини, — рідна сестра відомого українського громадського діяча, історика, публіциста Михайла Драгоманова. Вона чимало зробила в галузі фольклористики та українського книговидавництва, в літературі виступала переважно як дитяча письменниця під псевдонімом Олена Пчілка.
Дитинство Лариси Косач пройшло в сільській місцевості на Волині: родина жила спочатку в Звягелі, а згодом переїхала в с. Колодяжне (на зиму Косачі перебиралися до Луцька). Початкову освіту майбутня поетеса здобула в родинному колі під керівництвом матері. Вона захоплювалась музикою, добре малювала, цікавилась театром і літературою. В родині Косачів діти рано перейнялися настроями й життям дорослих — з юних літ вони стають свідомими членами української громади. Оскільки одним з найважливіших виявів громадської активності на той час була письменницька праця, то й діти рано пробують себе в літературі. Перший вірш Лариса Косач написала ще в дев’ятилітньому віці. Літературні спроби юної поетеси були підтримані матір’ю. Вона надіслала твори дочки до львівського журналу «Зоря», де вони вийшли друком 1884 р. під псевдонімом Леся Українка (він також був обраний матір’ю). Сталося так, що Лариса Косач увійшла в історію української літератури під своїм раннім, дитячим псевдонімом (Леся — зменшене ім’я, яким звали її в родинному колі; Українка — територіальна вказівка, цілком доречна в галицькому виданні, що означала просто «Леся з України»). Мрії Лариси Косач про музичну кар’єру не здійснилися. Взимку 1881 р. вона застудилась і в неї почався туберкульоз кісток. Понад тридцять років поетесі довелося боротися з виснажливою хворобою, що змушувала виїжджати на лікування в Крим, Італію, Єгипет, Грузію. Незважаючи на хворобу, Лариса Косач наполегливо займалася самоосвітою, відзначалася високим рівнем ерудиції, добре знала іноземні мови. 1907 р. вона одружилася з музикознавцем і фольклористом Климентом Квіткою. Фатальною для здоров’я поетеси стала зима 1906—1907 рр., проведена в Києві. Виснажлива праця й несприятливі кліматичні умови спричинили загострення хвороби. З того часу Лариса Косач могла жити лише в умовах південного клімату. Останні роки життя вона провела в Грузії. Померла Лариса Косач-Квітка 1 серпня 1913 р. в м. Сурамі, похована в Києві.
Літературне становлення Лесі Українки припало на кінець 80-х — початок 90-х рр. Наслідком тривалої творчої праці стали її поетичні збірки «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), високо оцінені критикою. Чимало поезій Лесі Українки не були включені до збірок, частина з них побачила світ лише після смерті авторки. Її творам властиві висока культура думки та емоційна стриманість, свіжість образів, продумана синтаксична будова, обережність в уживанні лексичних новотворів.
Яскраво й органічно літературний талант Лесі Українки виявився в драматургії. Її твори позначені тематичною новизною та орієнтацією на освіченого читача (глядача). Такі драматичні поеми і драми, як «На полі крові», «Кассандра», «У пущі», «Оргія», «Бояриня», «Лісова пісня», «Камінний господар» стали якісно новим явищем української драматургії. Особливою мистецькою довершеністю відзначається драма-феєрія «Лісова пісня». У символічних образах, з високою драматичною напруженістю авторка пропонує історію пошуку людиною своєї сутності. Природна краса й буденна прагматика підносяться в драмі до рівня символічних узагальнень, що дають можливість поновити уявлення про сенс життя, людське призначення та справжні життєві цінності.
Інтелектуальне та естетичне багатство творів Лесі Українки відчутно позначилося на літературному житті 20-х рр. ХХ ст. Її спадщина належить до найяскравіших явищ української культури. Вона сприяла модернізації українського письменства, наближенню його до європейського рівня, виходу української культури за межі вузьких провінційних рамок.
Біографії письменників
Михайло Коцюбинський (1864-1913)
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 вересня 1864 р. в місті Вінниці в родині чиновника. Початкову освіту дістав у Барській школі; протягом 1876— 1880 рр. навчався в Шаргородській духовній семінарії. Мріям Коцюбинського про гімназію та університет через складні родинні й матеріальні обставини здійснитись не судилося; брак систематичних знань довелось надолужувати за допомогою самоосвіти. Письменник цікавився громадським життям, захопився ідеями народовольців, за участь у нелегальному русі потрапив під поліційний нагляд. 1891 року Коцюбинський склав іспит на право працювати народним учителем. Після досить нетривалого періоду вчителювання він дістав посаду співробітника Філоксерної комісії, що займалась організацією боротьби зі шкідником винограду філоксерою. Працюючи в комісії, письменник із 1892 по 1896 рік проживав у Бессарабії та в Криму. Знайомство з життям молдавського та кримсько-татарського народів позначилось на тематиці його творів. На початок роботи в комісії припадає зближення Коцюбинського з «Братством тарасівців» — організацією молодих інтелектуалів, що прагнули в усьому бути послідовними, «свідомими» українцями на противагу старшому поколінню так званих українофілів, схильних до співробітництва з колоніальною адміністрацією. Після перенесеної в 1896 — 1897 рр. хвороби письменник нетривалий час був співробітником Житомирської газети «Волинь», а 1898 року переселився до Чернігова, де працював у земській управі. Одночасно він брав активну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечори, підтримував письменників-початківців. У 1900-х роках стан здоров’я Коцюбинського значно погіршився. Сухоти та хворе серце змушують його виїздити на лікування до Італії. Завдяки пенсії, що надало письменникові Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, він дістав можливість залишити обтяжливу роботу в земстві. Проте загострення хвороби не дозволило повністю переключитись на літературну працю. Помер письменник 12 квітня 1913 р., похований у Чернігові.
До перших літературних спроб Коцюбинський вдавався ще в дванадцятилітньому віці, пізніше, навчаючись у семінарії, писав вірші й прозу. У 80-х — 90-х роках письменник пройшов складний шлях удосконалення літературної техніки. Певний час його проза ще лишалась у стильових межах етнографічного реалізму з його увагою до селянських тем та побутописанням, водночас у ній увиразнилась чітка тенденція до посилення психологізму. У цей час автор написав цікаві оповідання для дітей: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», звернувся до морально-етичної та соціальної проблематики у творах «На віру», «П’ятизлотник», «Хо», «Для загального добра» та ін.
Логічною у творчій еволюції Коцюбинського стала відозва до українських письменників, складена ним разом із М. Чернявським. Автори закликали до оновлення тематики творів і літературного стилю, вважаючи, що українському письменству не варто обмежуватись лише селянськими темами, орієнтуючись на смаки інтелігентного читача. Проголошені наміри Коцюбинський прагнув реалізувати у своїй художній практиці. Із початку 1900-х у його творчості посилюється імпресіоністична (від фр. іmpression — враження) манера письма, що передбачає специфічну техніку відтворення безпосередніх вражень, які й становлять те «повідомлення», що несе в собі твір. Яскравим зразком імпресіоністичного стилю є новела Коцюбинського «Іntегtеttо». У ній пошук внутрішньої рівноваги особистості героя передається через потік складних і мінливих вражень. Окремі твори прозаїка поєднують елементи реалістичного стилю з імпресіоністичним. Це стосується й повісті «Раїа тогдапа», що змальовує україн¬ське село перед заворушеннями 1905—1907 рр. і під час цих подій. Перша частина твору, завершена 1903 р., стилістично виписана в реалістичній манері. Другу частину повісті було завершено 1910 р. Не дивно, що семилітня часова дистанція та драматичні події в житті суспільства, що відбулися за цей час, зумовили еволюцію стилю в напрямку посилення імпресіоністичної складової. Узагалі враження від першої російської революції стали основою цілої низки першокласних творів письменника — «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Регзопа дгаїа», «Коні не винні» та ін.
Останній період творчості Коцюбинського характеризується його інтересом до загадкового світу народної міфології. Результатом такої зацікавленості стала поява одного з кращих творів письменника «Тіні забутих предків». Звернувшись до життя карпатських українців, автор зобразив поетичний світ давніх гуцульських традицій, сильних і нестримних почуттів, органічної єдності з природою.
Загалом художня практика Коцюбинського свідчить про значний поступ у розвитку української прози. Для неї характерні тенденції проблемно-тематичного оновлення, цікаві жанрові та стильові пошуки. Письменник по праву вважається однією з найбільш яскравих і оригінальних постатей в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Павло Грабовський (1864-1902)
Павло Арсенович Грабовський народився 30 серпня 1864 р. в с. Пушкарному на Харківщині в сім’ї церковнослужителя. Із 1874 р. навчався в Охтирській бурсі, а з 1879 р. у Харківській духовній семінарії, яку не закінчив через арешт у 1882 р. за участь у нелегальному народницькому русі. Після нетривалого ув’язнення проживав у рідному селі, недовго працював у Харкові, служив у війську, а після арешту в 1886 р. і тривалого слідства був відправлений на заслання до Іркутської губернії. У 1889 р. вже на засланні за політичним звинуваченням був черговий раз заарештований та понад три роки провів у в’язниці. Пізніше перебував на поселенні в Якутську та Тобольську. Помер Павло Грабовський 29 листопада 1902 р.
Характер поетичної творчості Грабовського зумовлений непростими обставинами його свідомо обраного життєвого шляху. Звернувшись до поезії ще за навчання в семінарії, на засланні він продовжував наполегливу літературну працю. Перші публікації творів з’явилися на початку 1890-х рр. у галицькій періодиці. Пізніше вийшли друком його поетичні збірки «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898). Серед поезій Грабовського переважають твори на громадянські теми, що ілюструють його життєві переконання. Непроста доля митця пояснює, чому його поезія сповнена різноманітними скаргами й наріканнями та закликами до боротьби. Воно й не дивно, що за Грабовським міцно закріпилося означення поета-революціонера.