Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада 1871 р. на Катеринославщині в сім’ї дрібного торгівця. Через півроку його родина переїхала до Харкова. Навчався М. Вороний у Харківському, пізніше — Ростовському реальному училищах, згодом у гімназії, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання та поширення забороненої літератури. Емігрував, вчився у Віденському та Львівському університетах. У Львові зблизився з І. Франком, працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, був режисером українського театру товариства «Руська бе¬сіда», працював в редакціях галицьких часописів. З 1897 р. М. Вороний — актор театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін. 1900 року поет став членом Революційної української партії (РУП). З 1901 р. він залишив сцену і служив по установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси. 1910 року М. Вороний оселився у Києві, де працював в театрі М. Садовського та викладав у театральній школі. Поет активно вітав Лютневу революцію 1917 р. та проголошення УНР, брав активну участь у створенні Директорії, працював також і в радянських установах. 1920 р. М. Вороному довелося емігрувати. 1926 року поет повернувся в Україну, де займався педагогічною та театрознавчою роботою. З 1934 р. М. Вороний зазнавав переслідувань і був висланий за межі УРСР. Пізніше він був заарештований і розстріляний 7 червня 1938 р.
Перші поетичні твори М. Вороний почав писати ще учнем харківського реального училища, друкувався з 1903 р. в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Рада», антологіях і збірниках «Акорди», «Українська муза» та ін. Творчість М. Вороного знаменує собою розрив із попередньою народницькою традицією української літератури. Великого розголосу набув надрукований 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, у якому М. Вороний закликав їх взяти участь в альманасі, де планувалося видавати твори української літератури, що орієнтувалися на модерні течії та напрямки європейських літератур. Перша збірка М. Вороного «Ліричні поезії» вийшла друком у Києві 1911 р., потім були збірки «В сяйві мрій» (1913) та «Поезії» (1920). Серед провідних мотивів лірики поета були теми загальнолюдські, філософські, тема міста, прагнення людини до краси і світла, розкриття трагізму духовної самотності. Поезія М. Вороного була орієнтована насамперед на інтелігентного читача. Помітне місце у творчості поета посідають і громадсько-патріотичні мотиви («Євшан-зілля», «Ти не моя!», «За Україну!», «Коли ти любиш рідний край.» тощо). М. Вороний також є автором численних перекладів з різних мов (зокрема відомий переклад українською мовою «Інтернаціоналу») та багатьох театрознавчих і літературознавчих статей та рецензій.
Біографії письменників
Ольга Кобилянська (1863-1942)
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 вересня 1863 р. у м. Гура-Гумора на Південній Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй у Румунії) в родині службовця. У 1873— 1877 рр. О. Кобилянська вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, дальшу освіту вона здобувала самостійно. З 1889 по 1891 р. О. Кобилянська жила в с. Димка Серетьського повіту. Пізні¬ше вона разом із родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі, 1894 року виступила одним з організаторів «Товариства руських жінок на Буковині». 1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Т. Шевченка в Каневі.
Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах, зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 р. в Україні було розпочато видання 9-томного зібрання творів О. Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом УРСР пенсія, що дало письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, у якому письменниця прожила останні роки свого життя. У 1940 р. О. Кобилянська вітала приєднання Північної Буковини до УРСР, активно виступала в пресі з публіцистичними статтями та спогадами. Того ж року її було прийнято до Спілки радянських письменників України. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. у Чернівцях.
Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою — повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж». Пізніше з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896), «Аристократка» (1898), та інші, позначені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.
У повісті «Земля» (1902), яка була написана на основі реального братовбивства, що сталося восени 1894 р. у с. Димка, О. Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села з усім комплексом суспільних процесів. У цьому творі поєднуються елементи символічного та реалістичного стилів. Письменниці вдалося відтворити картину селянської психології, взаємин селянства із навколишнім світом, показати злочинну, на її погляд, владу землі над селянином.
Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала…» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
Протягом 1915— 1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори, як «Лісова мати», «Василка», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та ін. Увагою до психологічних таємниць людської душі позначені новели О. Кобилянської «Огрівай сонце…» (1927), «Але Господь мовчить.» (1927).
Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926), в якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духівництва.
Василь Стефаник (1871-1936)
Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (нині — Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін.
З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 рр. — в Стецеві, а потім до кінця життя в Русові. 1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р.
Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Плуг») свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925—1928 рр. стала новела «Межа» (1926), яка мала присвяту «М. Хвильовому» і була надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редагував Д. Донцов. 1926 року на відзначення 30-річчя літературної діяльності письменникові була призначена пенсія від уряду УРСР. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.
Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896—1898). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису «Праця» була надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка» та «Сама саміська», які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника «Синя книжечка» (1899). Пізніше виходили книги новел «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926).
Для творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. ехргеssіоn — вираження) манера письма, що передбачає вираження глибини та ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу його переживань та емоцій. В. Стефаник прагнув виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма. Так, у новелі «Новина» виняткова подія в с. Трійці 1898 р. стала приводом порушити проблеми омертвіння людської душі. Еміграція українців за океан спричинилася до появи його новели «Камінний хрест», коли проводи селянина нагадали авторові похоронний обряд. Іван Дідух мусить розірвати усі зв’язки, що з’єднували його зі світом, який він протягом усього життя упорядковував. Показуючи жорстокість і безглуздя селянського життя, В. Стефаник також намагався привернути українську інтелігенцію до співучасті в житті селянина.
Після десятилітньої перерви світогляд Стефаника дещо змінився: у творах з’явилися патріотичні мотиви, яких не було в його ранній творчості. Якщо раніше його герої страждали лише через свої власні провини чи провини свого роду, то в пізніших творах вже можна побачити мотиви страждання за свій народ, за свою Україну. Такими мотивами зокрема позначені новели «Марія» та «Сини».