9 клас

АХІЛЛ І ОДІССЕЙ ЯК УОСОБЛЕННЯ МУЖНОСТІ І ВІДВАГИ, ЛЮДСЬКОГО РОЗУМУ (За «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера)

9 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , ,

Поеми «Іліада» і «Одіссея» були створені у VIII — на початку VII сто­ліття до нашої ери і відбивають світогляд, ідеал поведінки людини, її місце у природі і суспільстві. Головні герої поем — вожді (царі), що виділяють­ся своєю хоробрістю й силою. Гомер віддає їм шану саме тому, що вони спроможні відстояти інтереси свого народу, прийняти на себе найсильніші удари супротивника.

У поемі «Іліада» зображено чимало видатних воїнів: Діомед, Аякс, Пат-рокл, але головну роль автор поеми відводить Ахіллу. Він — наймолодший герой поеми «Іліада», але Ахілл — найсильніший воїн греків, йому притаманні такі риси, як почуття обов’язку, хоробрість, відва­га, ці риси відзначають й інших героїв поеми, але тільки Ахілл має такий бурхливий темперамент, який доповнюється бажанням відстоювати спра­ведливість. Він справжній герой, який понад усе цінує честь. Як пото­птання своєї честі Ахілл сприймає те, що Агамемнон забирає його поло­нянку. Тому ні автор поеми, ні греки не звинувачують його у зраді: самоусунення Ахілла сприймається як захист честі. Ахіллу властиве почут­тя вірності своїм друзям, смерть Патрокла змусила його повернутися у військо. У нових латах, що викував Гермес, Ахілл непереможний. У 21-й пісні розповідається про жорстоку помсту Ахілла за смерть друга. Він гонить троянців до річки Ксанф і багатьох із них там убиває, але два­надцять юнаків він захопив живими, щоб принести їх у жертву Патроклу. У 22-й пісні зображено двобій Гектора й Ахілла, в якому останній перема­гає. Бурхливий темперамент Ахілла не дає йому заспокоїтись на цьому, він прив’язує тіло Гектора до колісниці і кілька разів об’їздить Трою, але коли до нього приходить батько Гектора з проханням не знущатися над тілом сина, почуття справедливості перемагає: вражений горем старого батька, герой віддає тіло Гектора на поховання.

Троянська війна скінчилась, і її герої повертаються додому, та воля богів була в тому, щоб лише деякі з них щасливо закінчили цей похід. Найдов­ший шлях чекав хитромудрого Одіссея, який десять років після закінчення війни не міг повернутися на батьківщину.

У Троянській війні Одіссей зробив чимало для греків, особливо там, де потрібна була не сила, а розум. Це він здогадався зв’язати наречених прекрасної Єлени клятвою допомагати її обранцю в будь-якій біді. Єлена обрала своїм чоловіком спартанського царя Менелая, але зрадила йому з сином царя Трої Парісом. Краса її вважалася скарбом усього грецького народу; щоб повернути Єлену, греки і розпочали Троянську війну, але без угоди, яку вигадав Одіссей, грецьке військо ніколи б не зібралося. Це Одіс-сей зміг привести у військо юного Ахілла, без якого перемога була б неможлива. Це Одіссей утримував військо біля стін Трої, коли розпоча­лася тяжка хвороба, він умовляв Ахілла повернутися на поле бою, коли той посварився з Агамемноном. Саме Одіссей одержав від греків ахіл-лові лати після його загибелі. Коли греки не змогли взяти Трою силою, Одіссей вигадав троянського коня, в якому сховалися найхоробріші грецькі воїни і сам Одіссей серед них.

«Одіссея» — поема, в якій розповідається про повернення Одіссея на рідний острів Ітака. З точки зору автора поеми, героїзм Одіссея полягає в тому, що він залишається вірним своїй батьківщині, його ніщо не стра­шить у досягненні своєї мети «побачити хоч дим із рідного краю».

Герой поеми «Одіссея» — мужній воїн, але часто він використовує хит­рощі, щоб здобути перемогу. Саме вони допомагають йому побороти По-ліфема, Цирцею і сирен.

Але якщо хитрість — природна риса Одіссея, то мужність і витривалість, завзятість він набув у довгих і тяжких мандрах, які загартували його тіло і душу. Усіх, із ким зустрічається Одіссей протягом довгих років Троян­ської війни, а потім за час тривалої подорожі, підкоряли його розум, розсуд­ливість, мужність і хоробрість. Навіть чаклунка Кірка, зілля якої не за­шкодило Одіссею, вражена його стійкістю. Навіть богиня Афіна визнає його розум і передбачливість, говорить, що і богу важко було б мірятися з Одисеєм хитрощами.

У поемах «Іліада» і «Одіссея» є провідні образи, у першій — спис, у другій — весло. Ахіллес — уособлення мужності і відваги. Саме таким повинен бути герой поеми, що розповідає про війну. Але в мирний час цих рис замало. Весла Гомер називав «крилами корабля», вони допома­гають спілкуванню людей, збагаченню досвіду. Мандри Одіссея — це дов­гий шлях людини в житті. У поемі Гомера — одвічна мудрість народу, яка викладена мовою, зрозумілою всім людям всіх часів,— мовою казки. Тому всі, хто знайомиться з героями Гомера, запам’ятовують назавжди ці яск­раві образи мужності, відваги, людського розуму.

СВЯЩЕННІ КНИГИ НАРОДІВ СВІТУ ЯК ПАМ’ЯТКИ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ (Тези до виступу з проблем твору)

9 клас, Твори з зарубіжної літератури, , ,

Священні книги народів світу упродовж тисячоліть спонукають лю­дей до активної діяльності, пошуку власних життєвих шляхів.

Веди — одна з найдавніших книг світу, пам’ятка давньої індійської літе­ратури. Веди допомагають зрозуміти духовну культуру Індії та багатьох народів Азії, адже вони стали основою для створення різних релігійних і філософських учень. Саме слово «веда» означає «священне знання».

У ті давні часи, коли створювалися веди, художня творчість ще не була відокремлена від інших видів духовної діяльності людини. Релігія, міфо­логія і мораль втілювалися у художні образи. Ці художні образи з часом набули власного значення, приваблюючи своєї красою й багатозначністю. Саме тому до образів вед зверталися і звертаються митці різних країн світу, а веди стали не тільки пам’яткою релігійної культури, але й літератури.

У грецькій мові слово «бібліа» означає «книги». Але для багатьох поколінь різних народів це слово стало символом віри. Біблія — уза­гальнюючий збірник, до якого увійшли відібрані поколіннями й освя­чені церквою твори, що розкривають сутність релігійного вчення. Віру­ючі сприймають Біблію як єдиний текст Святого Письма, хоча книга ця складається з багатьох творів, створених у різні часи, різними авто­рами, різними мовами.

Історія створення тексту Біблії — це історія духовних пошуків люд­ства. Назви двох частин Біблії, Старий і Новий Заповіти, пов’язані у християнстві з ученням про Ісуса Христа і відбивають складний розви­ток християнської ідеї. Саме слово «заповіт» виникло під час перекладу Біблії з давньоєврейської мови на грецьку. В оригіналі слово, яке пере­клали як «заповіт», ближче за значенням до слів «договір», «угода» або «союз». І в основі іудаїзму — положення про «угоду»» між Богом і люди­ною, «народом божим»: люди приймають заповіді Бога і чинять на землі його волю, а Бог за це охороняє і «рятує» людей. Поступово «угода» між богом і людьми втрачала риси рівноправності, перетворюючись на воле­виявлення Бога, який встановлює норми людської поведінки своїми заповідями. Але в Старому Заповіті міститься вказівка, що Бог укладе «новий договір» із людьми. «Новий союз» мав будуватися не на рабській покірності, а на основі довіри Бога до людей і людей до Бога.

Авеста — священна книга зороастризму. Основна ідея цієї релігії — за­лежність світобудови від боротьби добра і зла, світла і пітьми, життя і смерті. Згідно з релігією зороастризму людина у цій боротьбі не іграшка в руках вищих сил, а особистість, яка має свободу вибору, здатна своєю активністю вплинути на поступ світової справедливості. Авеста написана однією з дав­ньоіранських мов; учені не визначили точно, які племена або народи роз­мовляли цією мовою, тому найменували ту мову за назвою пам’ятки — «аве­стійською». Авеста складається з кількох частин. Найбільш давня з них — «Гати» — зібрання молитов. Автором цих текстів вважають засновника дав­ньоіранської релігії Заратуштрі (або Зороастру, як називали його античні автори, в творах яких збереглися відомості про вірування давніх іранців). В усіх повчаннях гат ідеться про життя, побут, норми поведінки.

Коран — священна книга мусульман. Мусульманство, або іслам, одна з трьох, поруч із християнством і буддизмом, світових релігій.

Виникнення ісламу супроводжувалося появою священної книги — Корана, який, відповідно до мусульманського вчення, послав людям Ал­лах через ангела Гавриїла у формі одкровення пророку Мухаммеду, який і передав ці одкровення своїм одноплемінникам.

Коран — це збірка проповідей Мухаммеда, звернутих до язичників, які ще не прийняли ісламу. Складається Коран зі 114 розділів (сур), роз­ташованих не за змістом чи хронологією, а за принципом зменшення роз­міру. У Корані немає систематичного викладення основ мусульманської релігії, тут подаються лише найважливіші положення, які вже значно пізніше склали у певну систему мусульманські богослови. Відповідно до вчення ісламу все існуюче в світі створене Аллахом і всі явища та події, які сталися і мають статися у Всесвіті аж до кінця світу і страшного суду, визначені ним і відбуваються за його волею. Мухаммед проголошував пророками багатьох персонажів і пророків Біблії та Євангелія. У Корані зустрічаються імена Адама і Ноя, Авраама і Йосипа, Мойсея та Ісуса Хри-ста. Але сам Мухаммед ніби завершує весь цей ряд пророків, підноситься над усіма ними як останній і головний пророк.

АНТИКРІПОСНИЦЬКА СПРЯМОВАНІСТЬ ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «ІНСТИТУТКА»

9 клас, Твори з української літератури, ,

Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою «Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян — їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.

Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до люд­ської особистості, не мирилася з тим, що одна людина — зі своїми почут­тями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою — може належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ла­мала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».

Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговува­ти старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви, мовляв, щоб «не розволочилися». Так вони і сиділи цілими днями у ді­вочій біля роботи.

Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані, яка, вивчившись у київському інституті, поверталася додому. Вона за­своїла лише французьку мову, музику і танці і вважала, що така освіта цілком достатня. Про своє навчання розповідала бабусі з великою не­охотою, а на майбутнє покладала великі надії: хотіла нашити одягу за новою модою, запровадити вечірні прийоми і вдало вийти заміж за ба­гатого чоловіка.

Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням і не вважала кріпаків за людей. Без будь-якого приводу вона кричала, била, щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина ди­вувалась: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і ве­редливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною-кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від панночки і значно краща за неї.

Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то по­чала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому з кріпаками обходився по-людяному, але його безвольність і сліпа любов до молодої дружини розв’язали їй руки: «Добрий пан — не б’є, не лає, та нічим і не подбає».

Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок Прокіп — прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової гос­подині позначиться і на їхніх долях.

Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер «про­кидались і лягали плачучи, проклинаючи». Щаслива й весела сім’я втра­тила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав тако­го життя і втік.

Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Мо­лода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася, підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покара­ли: віддали у москалі.

Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в то­му, що доля дружини москаля — краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, люби­ти. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра за­лежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.