Кримські парки — це поєднання найбільш виразних ком­понентів природного ландшафту: гір, лісу і моря. Більше ста п’ятдесяти років пройшло від часу їх створення, а вигляд пар­ків практично не змінюється.

До найбільш популярних парків належать такі чудові пам’ятники садово-паркового мистецтва, як Алупкинський, Лівадійський, Массандрівський, Фороський, Симеїзький та інші парки Криму.

Крім унікальної природи кримських парків, їх об’єднує ве­личезна історико-культурна й художня цінність.

Алупкинський парк являє собою унікальний витвір садово-паркового мистецтва. Воронцовському палацу й парку в Алупці притаманні риси романтичного стилю. Парк створювався про­тягом 1830—1846 рр. (будівництво самого палацу закінчилося в 1837 р.). Для будівництва палацу запросили відомого англій­ського архітектора, одного з основоположників романтич­ної школи, Е. Блора. А саме будівництво палацу й припалацо-вої частини парку здійснив архітектор-будівельник В. Ґунт. Садівник К. Кебах створював парк протягом 25 років. Палац розташований на вузькому майданчику, зі східного й західно­го боків до нього ведуть підходи, виконані в стилі фортечної середньовічної архітектури — з нішами, переходами й двори­ками, що контрастують з витонченими декоративними веж-ками. Всі деталі й облицювання палацу виконані з місцевого сіро-зеленого каменю — діориту, тому складається враження, ніби весь палац вирізьблено зі скелі. Сам палац досить-таки по­хмурий, як і належить бути старому шотландському замкові, особливо похмурим видається північний фасад палацу. Але за­гальній похмурості палацу протиставляється світла й нарядна мавританська лоджія південного фасаду. В інтер’єрі палацу та­кож вражають контрасти: кімнати з панелями й стелями з тем­ного дерева і блакитна вітальня з м’якими лініями кутків, су­цільно оздоблена ліпленням з білих кольорів по блакитному фону. Таким же контрастом до загального (англійського) коло­риту інтер’єрів є пронизаний світлом зимовий сад з розкішни­ми рослинами й прекрасною колекцією скульптури. Характер­ні особливості ландшафту ділянки, відведеної під будівництво палацу, дали Е. Блорові чудову можливість розгорнути ком­позицію на добре знайому йому тему дикої природи гірської Шотландії з її скелями, водограями, ялинами, дубами й со­снами, навіяну модними у XVIII ст. шотландськими баладами. Гігантські нагромадження каменів Великого і Малого Хаосу складають єдину композицію з підніжжям і фантастичними вершинами гори Ай-Петрі та прибережними скелями, що громадяться біля кромки моря. Маса палацу з її вежками, витягнута в плані, ніби повторює обриси Ай-Петрі, вершина якої й сама скидається на фантастичний замок. Важко уявити більш повне злиття архітектури з природою!

На початку минулого століття вчені були неймовірно зди­вовані: як далеко помандрувала одна з шотландських народ­них пісень — вона прижилася на Україні і стала тут народ­ною, широко знаною під назвою «їхав козак за Дунай». Але коли дослідники глибше проаналізували цю загадку, то вияви­ли зовсім інший факт. З’ясувалося, що «їхав козак за Дунай» народилася-таки на Україні, а залетіла аж до Шотландії, став­ши там народною. І — не тільки до Шотландії — вона звучала часто і французькою, і польською, і чеською, і болгарською, і угорською та іншими європейськими мовами. А ще з’ясувалося, що в цієї пісні є автор. Його ім’я — Семен Климовський. Щоправда, деякий час дослідники сперечалися, чи він, бува, не вигаданий, припускаючи створення легендарного образу людини, якої насправді на світі не було. Але швидко знайшлися документальні свідчення того, що Семен Климовський — не вигадана, а реальна особа. І вже згодом видатний український історик та збирач народної творчості, перший ректор Київського університету Михайло Максимович писав у передмові до книги українських народних пісень: «Сія пісня складена козаком Семеном Климовським, якому, напевно, належить і чимало інших, що лишилося невідомим, як і взагалі ми не знаємо творців народних пісень. Климовський жив близько 1724 року, написав… поему про правду і великодушність благодійників, яка зберігалась в імператорській бібліотеці… Пісня сія переходить з одного пісенника в інший зі сторонніми наростами, які ледве чи можна приписати Климовському». «їхав козак за Дунай» справді обросла численними варіантами на Україні, а про закордон то вже нічого й казати. При перекладі іншими мовами вона пристосовувалася до умов життя того чи того народу, вбираючи все те в себе, щоб шотландець, француз або чех чули з неї відлуння своєї рідної історії. Отака надзвичайно щаслива доля судилася цьому творові українського козака.

Дослідники знайшли філософський трактат Семена Кли-мовського, який він свого часу послав російському цареві Петру І. В ньому говорилося про ті несправедливості, які па­нують у державі, про те, що на кожному кроці в ній пригні­чується правда. Там же автор давав цареві конкретні поради у керівництві імперією. І найголовніша з них — «бути смирен­ним перед народом». Тобто Климовський пропонував Петрові І погамувати своє хворобливе владолюбство і прислухатися до думки народу. На той час це була справді нечувана зухвалість. Такий вчинок, як ми знаємо, дозволив собі за рік чи два до по­яви трактату Климовського гетьман Павло Полуботок, що ки­нув в обличчя сатрапові слова правди про його «благодійні» вчинки на Україні.

І ось майже ті самі слова читає Петро І у своєму палаці. Які почуття вони в нього викликали? Дослідники висловлю­ють припущення, що розгніваний цар наказав заслати зухва­лого козака подалі від людських очей кудись у глушину. Ось так і міг опинитися Климовський посеред безлюдного степу, де й поставив собі хату. А по якомусь часі біля нього почали селитися люди, й виросло село, яке сам поет називав щасли­вим, бо в ньому панували мир, спокій і злагода. Все тут трима­лося на авторитетному слові Климовського. Очевидно, на той час (а було це після 1724 року) поет ще не мав багато літ, бо за підрахунками дослідників він дожив майже до кінця XVIII століття. Точна дата його смерті невідома, невідомо й де він похований. Темрява невідомості покрила земні сліди Семена Климовського.

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.

Т. Шевченко

Українська пісня! То замріяно журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.

Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь, бодай най-віддаленішому, селі є старий дід чи кобзар, який знає не відо­мі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.

В пошуках пісенного фольклору так само, як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігів­щині.

Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.

Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст на­родних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.

Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам’ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.

В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли пе­редати пісню словами — «Проказати — не прокажу, а проспі­вати, то доведу», їм краще вдавалося відтворити пісенну кра­су на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з’являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.

За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів’я, пісні. Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вско­чили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вче­ний вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих незамулених джерел на­родної творчості.