Дмитро Вишневецький — нащадок найдавнішого і славного роду українських князів Волині з міста Вишнівця. Він був з роду Рюриковичів.

Ще дід і батько Вишневецького вели активну боротьбу з тата­рами.

У 1544 році батьки Дмитра — Іван і Анастасія, були захоплені татарами і кілька років перебували як невільники в Криму.

Історики припускають, що їх визволили під час одного з успіш­них козацьких походів, який очолював Претвич.

Після повернення з неволі Іван Вишневецький брав участь у походах проти ненависних татар, наганяючи на них жах.

Дмитро Іванович Вишневецький був завзятим воякою із щирою козацькою вдачею.

Ще з малих років наслухався про славну боротьбу козаків проти татар, про їхні подвиги та звичаї. Вишневецький рано почав козакувати і не раз побував за Дніпровськими порогами.

З кінця 30-х років XVI ст. Дмитро приєднується до козаць­ких загонів і бере активну участь у боротьбі проти татар. Він стає популярним не тільки серед козаків. Чутки про бойові подвиги князя дійшли до польського короля Сигізмунда II Августа.

У 1548-1549 роках під предводительством Претвича Дмирто взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії.

Бернард Претвич у 1550 році в листі до польського короля характеризує князя Вишневецького як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі.

Сигізмунд II Август, віддаючи данину сміливості Дмитра, при­значає його старостою Черкас та Канева (В. Товстий; 214 сл.).

Скіфські кургани, високі козачі могили — величні знаки віч­ного нашого буття на цій землі.

Густі сірі шлейфи куряви тягнуться за прудкими вантаж-ками — степова пилюга не ядуча, не гірка, а терпка, вона пахне пшеничним колоссям і теплою землею.

Мов хрущі, діловито й однотонно гудуть степові невгомони — трактори.

Сонце вгорі і мільйони сонць на землі: соняшникове поле. І жовтогарячі, у грайливій веселій короні золотавих пелюсток, соняшникові голови, мов радари, звернуті до світла, поверта­ються за ним.

Соняшник — емблема України…

З-поміж густих малахітових джунглів конопель у видолинку майне блакитна блискавка — степова річечка. Очеретяна сага. Корови по коліна у воді…

А теплого переджнив’я степ бринить від ніжних дзвінких мело­дій — в осяйній високості виспівує незримий (здається, то кри­шталево видзвонює саме небо!) і найневтомніший співець укра­їнського степу — жайворонок. Лише кілька місяців він сурмить у небі, але сріблясті скалочки його мелодій надовго западають у душу хліборобові. І навіть узимку, коли віхола стугонить над степом, здіймаючи у білу безвість курай та соняшникове паліччя, довгими ночами степовикові вчуваються весняні співи — пере­ливи маленької чубатенької пташки, яка першою будить степ напровесні… (С. Плачинда; 261 сл.).

Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою.

У нас худоби — теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, а вгорі на бан­тинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а й курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову й порося вже давно заграбас­тано…

Бабуся сновигають заметеним подвір’ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковт­ком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині.

Дивлюся й дивлюся на посірілу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облізлим коміром кожушок, на латану спідницю, яка тільки тому й не розповзається, що її втримує запаска, і згадую маму. У такому ж саморобному, у таких же роз­битих і викривлених чоботях наші мама досвітковим досвітком завдали на плечі клумаки та й пішли до рідні на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понес­ли печиво: хліба у ліс, партизанам — там наша рідня «Може, й загаюся»,— сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повернуться? Німці — не вівці й не барани: окупанти! У тому слові начеб їхня заповідь: «Окупанти!» — і вони її ревно держать. Але хіба ми сліпці? І все ж я потерпаю…

А брат вганяє сокиру в поліно. Увігнав, і поліно йому вже над головою. «Г-ге-х! — викидає він зі своїх грудей, одночасно гатячи з усієї сили об пеньок обухом — гуп! Його хвацьке «г-ге-х!» мало допомагає сокирі поліно не розколюється. Воно знов над голо­вою…

Важко старій бабусі. А як там матері? Не з медом братові. А мені найлегше: сиджу собі босяком у вікні й літописую паль­цем на шибці. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осум-лінню, а мороз замурує (Б. Харчук; 332 сл.).