7 клас

ЛЕГЕНДА ПРО ПИСАНКИ

Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія — не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі не говорила, й нічого не їла…

Однією з тих, що часто приходили до Матері Божої, була бідна Ганя. У неділю вранці, коли всі раділи, що Христос вос-крес, Ганя взяла своє добро — кілька яєчок і пішла до Марії.

—   Маріє! Не плач, не сумуй,— просила вона.— Хіба ти не знаєш, що Твій Син воскрес? Не сумуй, а радуйся, Маріє!

—   Знаю,— відповіла Марія.— Мій Син з’явився мені у сні. Навколо нього була така ясність, що очі боліли від неї. Знаю, що мій Син воскрес.

Дівчина дала Марії свій подарунок — кошик із яєчками. Сльози радості потекли з її очей і впали на яєчка.

І дивне диво сталося. Де впала сльоза з її святих очей, там на яєчках зацвіли чудові квіточки, гарні метелики, ясні зіроч­ки. Марія зраділа і почала роздавати ті яєчка людям.

—   Радуйся! — казала вона кожному, коли подавала яєч­ка,— Христос воскрес! Христос воскрес!

Коли вже яєчок не стало, вона з подякою віддала кошик дівчинці. Ганя взяла його і вийшла на вулицю. Раптом гляну­ла у кошик, а він повний писанок.

Скільки Ганя не роздавала тих яєчок, а кошик в неї завж­ди був повний.

Так за короткий час усі люди в місті знали, що Христос воскрес. На пам’ять про це диво пишуть в Україні писанки. А на Великдень дарують їх рідним і друзям і шанують, як ве­ликі скарби.

(250 сл.)                                       (Із книги «Світ моєї України»)

НЕОДНАКОВІ МРІЇ

Ясиня сиділа на вирві старинного замкового муру, як у сідлі кам’яного коня, звисока бачила ніби саме верхів’я речей, нове обличчя краєвиду, і серце її палало втіхою від їзди у мрію нарів­ні зі хмарами. Як несамовито кругом! Поля в червоних тінях, наче бойовище, де тільки що погасли шоломи, стих бій, а вона не Ясиня, ні, а нагорода героїв, нетлінна молодість і краса, сла­ва в серпанках примари… Вона схиляється над усіма, що лягли за свій край, а тоді підносить на руках найсміливішу з голов, архіголову героя, піснею квітчає вибраного над всіх…

Кроки Юри збудили її з задуми, засміялася, скочила вниз.

Вона була одіта в просту сіру сукню з рясним придолом, моло­ду шию околював білий пологий ковнір, прошитий гладдю. Оди­нокою прикрасою одежі були срібні ґудзики з лісовий горіх за­вбільшки,— ажурна, ювелірська робота філіграном. Ноги Ясині були озуті в білі капчурі, плетені з лиснючої нитки,— поверх капчурів зеленіли тісношнуровані чижми із сафіяну. Носики обуві, кожний як дзьоб веселої птахи, були задерті вверх.

— Не до вподоби моїм батькам, що знову про війну забалака­ли скрізь. Досить,— говорять,— що з-над Вісли з цілою головою їх одинець прийшов. Тільки весна стукне, виправлять мене з тор­говим ділом у світ. До ткалень у Тессалоніці за парчею поїду.

Усміхнувся до мандрівки:

— Батько ходить по житницях та пасіках сам не свій… «Кому,— каже,— оставимо двори, ниви та стада?» Хочуть,

поки перелетить громовиця з огнем і кров’ю, сокотити мене оподалік…

Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п’ять ко­пул святого спаса, звідки плила луна бог знає де, в дійсності чи мрії, розколиханих дзвонів.

(250 сл.)                                                           (За К. Гриневичевою)

ГІЛЕЯ

Напівзабута Гілея.

Так називався наш край десять тисяч років тому. Гілея — це по-грецькому лісиста. Володарювала цим безмежним краєм жінка дивовижної вроди. Звали її греки та інші народи тим же ім’ям — Гілея. То була напівжінка, напівгадюка.

Якось з’явився у наших краях побіля Понту, моря Чорно­го, велетень Геракл. Мандрував собі преславний звитяжець і, гуляючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих, баских, вороних. Попаски погнав їх у напрямку Борисфену. Тут і застала Геракл а зима. Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у во­лодіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у степи.

Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго ходив сте­пом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся,— тобто у місцину, що на самій півночі степового океану.

Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрів герой Гілею.

Довго стояв він зачарований її красою: глибоко вразили її очі, і коси, і ніжні руки. Нарешті мовив Геракл:

—   Царівно Гілеє, чи не бачила ти моїх коней вороних?

—   Бачила: зайняла їх, бо столочили мої сріблясті трави.

—   Який викуп візьмеш ті, богине?

—   Я хочу, щоб ти став моїм мужем.

З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гілея. Зажи­ли вони разом любо й мило. Народилося у них троє синів: Ага-тирс, Ге льон і Скіф.

(200 сл.)                                                                         (С. Плачинда)