10 клас

ПОЕТ— БЕЗДОМНИЙ КОРАБЕЛЬ В ОКЕАНІ ЖИТТЯ (Вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо)

Артюр Рембо жив наприкінці ХІХ століття — в епоху значних зрушень у світі, коли на зміну гуманізму ХІХ століття приходить нове покоління — діти технічної, механізованої цивілізації.

Логічному розуму і прагматичному відношенню до дійсності А. Рембо протиставляє інше сприйняття світу, засноване на тонких напівсвідо­мих відчуттях. Завдяки цьому поет глибше проникає у тканину дійсності і здатен захоплюватися красою світу, вільно витати у його просторах. Але це робить його самотнім і вразливим. Почуття своєї самотності, бездом­ності у нескінченному світі Артюр Рембо передав у своєму вірші «П’я­ний корабель».

Уже на початку вірша перед нами постає образ корабля, на якому став­ся страйк — раби перемагають своїх погоничів. Якщо розглядати цей сюжет у символічному річищі, то можно співвіднести його із внутрішнім бунтом особистості проти свого жорстокого «господаря» — розуму. Але подолання розуму призводить до розгнуздання підсвідомих сил людини, знищення волі — так П’яний корабель «несе вниз за течією» до бурхли­вих вод моря — долі.

Змальований у вірші образ моря нелюдський у своїй грізній красі, але водночас «олюднений» у поетичному тексті Рембо, як і образ п’яного ко­рабля: ліричний герой вірша «втрачає розум» у бурях і «пливе навман­ня, занурений у час». Численні хвилі океану-часу дарують поету тисячу вражень, але П’яний корабель порожній і хисткий.

Часом морська стихія виявляється людянішою, ніж покинений по­етом штучний світ людей, адже у русі океану він знаходить відображен­ня власних почуттів.

Поет уподібнює море прекрасному і безмежному художньому твору: воно подібне до «грізної поеми»; гул океанських валів звучить, як «роз­в’язка античних трагедій».

Людина, ніби порожній корабель, від самого народження кинута у без­межні простори всесвіту. Щоб побачити красу світу, вона повинна скину­ти з себе пута буденності. Але, спромігшись на це, вона стає беззахисною, як повітря, і бездомною, як Летючий Голландець. Такою є доля Поета. І Поет — це П’яний корабель, кинений у лоно стихій,— зникає у безмірі широт, у безперервному бігові хвиль і мінливості берегів.

Поет сумує за Європою, своєю давньою батьківщиною, яка здається йому міцним островом спокою у бурхливому морі. Але для П’яного ко­рабля, що втратив свій дім, навіть його батьківщина — «як брудна й мілка калюжа.»

«П’яний корабель» — це пісня бездомної, втомленої юності. Поета захоплює краса і розмаїття світу, зміна бурі і штилю, світанків і сутінків, південних рифів і північної криги. Але, втомлений «зоряними архіпела­гами», він прагне спокою.

У вірші «П’яний корабель» Рембо передає відчуття людини, яку ніби випадково закинули в життя, позбавили «керма і вітрил». У цьому вірші, як і в інших ліричних творах французького поета, передбачені відчуття людей межі століть і ХХ століття, для яких життя перетворилося на не­скінченний біг навмання крізь простір і час. Саме завдяки цьому лірика Рембо справила такий значний вплив на світову літературу ХХ століття.

ПРОТИСТАВЛЕННЯ ДІЙСНОСТІ ТА ІДЕАЛУ У ПОЕЗІЇ БОДЛЕРА

Бодлер збирає пізні квіти романтизму… Бунтівничий дух властивий не тільки його поезії, Бодлера можна вважати романтиком життя. Того­часна Франція здавалася йому нудним порожнім царством буржуа. Це поняття означало для поета не класову, а духовну категорію. Поет не прий­має такий світ, він прагне оновити його. Саме це зумовило його активну участь у революції 1848 р. Збірка його поезії «Квіти зла» — це духовні пошуки сучасної людини. Світ постає в образі моря, з яким ми зустріча­лися в романтичній поезії Байрона, Пушкіна. Зображуючи сучасну йому дійсність, як «море засмічених улиць міських», поет серцем лине до іншого моря, «моря, де сяйва багато». Не приймаючи прозаїчності буденного життя, він прагне повернути той загублений рай (ідеальний світ), в якому творець жив у дитинстві:

Мій раю зелений, кохання дитяче, Квітки й поцілунки, забави й пісні, І скрипка, що в сутінні тужить і плаче. А може рай-ідеал — у далеких екзотичних країнах («Моезїа еї еггаЬшісіа»). У поезії «Подорож» дійсність постає

На сходинах життя, на всіх шаблях фатальних —

Одвічного гріха видовище нудне. Це і тиран, і народ, «закоханий у панівний батіг», декілька релігій, «що пнуться до небес і всі простерті ниць», «усе наркозне зілля, «що світу на­шого докладний інвентар». І поет робить висновок:

Цей світ, затиснутий у тоскні береги, Являє образ наш — сьогодні, завтра, завше. Оазиси жахів серед пустель нудьги. Поезія «Подорож» — це своєрідна духовна подорож людства до бе­зодні, від якої не може врятувати «жменька мудреців», що «одбігли До­лею гуртованих отар».

Але, «блукаючи духом по місцині суворій», поет зустрічає лебедя («Лебідь»), «що утік із клітки». Він зранений, це величний «вигнанець-страдник», який мріє «про чисту гладь ставів». Це сам поет, що прагне ідеалу. У поезії «Альбатрос» він постає в образі повітряного мандрівни-ка-альбатроса:

Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар летить мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі. «Юрба несамовита» — це дійсність, і велетенський птах-поет може жити тільки «серед хмар». Отже, Бодлер збирає пізні квіти романтизму, протиставляючи дійсність ідеалу, визнаючи велику місію поета — вряту­вати світ своїм стражданням і величчю душі.

Але неможливість досягти ідеалу на землі викликає у Бодлера гостре розчарування, і він впадає у відчай. Звідси також розуміння призначен­ня поезії як засобу вирощування квітів (тобто Прекрасного) зі зла, а та­кож його чорна меланхолія і тотальний нігілізм. Поет не тільки не звер­тається до Бога за допомогою — він демонстративно нехтує ним і обожнює Сатану. Водночас деякі риси стилю Бодлера суперечать романтизмові: ретельно виважена композиція і бездоганна форма поезії. Не сприймає поет і романтичного розуміння природи як джерела оновлення почуттів або засобу захисту від цивілізації. Природа постає у Бодлера ворогом людини. Він шукає натхнення в «іншій природі» — штучній: у витворах мистецтва і людської праці.

ТЕМА НЕДОСЯЖНОЇ МРІЇ У ВІРШІ Ш. БОДЛЕРА «ПЛАВАННЯ»

Свій твір французький поет Шарль Бодлер присвятив темі людської душі та її невід’ємній рисі — здатності мріяти і прагнути до чогось нового. На межі століть європейці знову відкривали для себе далекі екзотичні землі, і тому тема мандрів нерідко виникає у творчості поетів того часу. Але у Бод-лера ця тема звучить дещо інакше, як оповідь про внутрішню боротьбу лю­дини з собою і її нестримне прагнення до таємничих берегів мрії.

Кожний в юності мріє про далекі мандри, і для когось ці мрії втілю­ються в життя.

У нашій уяві світ безмежний, в реальності — «безмежно малий». Що змушує людей вирушати в путь? Одного — нещасливе кохання, іншого — «ненависть до вітчизни». Для інших мета мандрів — знайдення далеких,

невідомих земель, якогось Едему. Ці останні, напружено вдивлялися в да­лину, кожну скелю приймають за прекрасний смарагдовий берег, але зно­ву і знову — обман. Бодлер уподібнює таких мрійників до старого пішо­хода, котрий у просвіті маленького віконця на горищі бачить рай.

Ті, хто залишають землю заради іншої, кращої землі, недостойні на­зиватися істинними мандрівниками. Адже вони ніколи не знайдуть сво­го раю: він недовговічний, як зоря. Ельдорадо, міфічна країна щастя і на­солоди, пролягала за межами земної реальності і відкрита для людини лише мить.

Але є й інші мандрівники. Вони не тікають від турбот і нічого не шу­кають. Вони пливуть без напрямку й мети, їхня мрія, як хмаринка: сьо­годні вона тут, а завтра — там, вона змінює свої обриси від найменшого подуву вітру. Така мрія безплідна, і тому плавання таких мрійників нуд­не і безбарвне. Туга і тягар життя супроводжують його скрізь. Чому? Тому що у будь-якому краї мандрівники зустрічають лише самих себе, людсь­кий рід із його ницими пристрастями. А якщо на шляху мрійників-манд-рівників трапляється прекрасне — від цього їхня мрія стає дальшою від здійснення. Адже межі їй немає.

Вічні мрійники біжать крізь дні, милі і широти; вони шукають не земну красу чи багатство, а той край, «якому назви ще немає». Але де їм віднай­ти той заповітний край. Лише Смерть може врятувати їх від безплідного бігу — Смерть, єдина незвідана земля.

Вірш Бодлера, звичайно ж, алегоричний. Поет говорить не стільки про морські мандри, скільки про загальнолюдське прагнення до щастя і спокою, заради яких він позбавляє себе і щастя, і спокою, летячи невідь-куди за тремтливою хмариною своєї мрії. Люди наділені здатністю мрія­ти, і в цьому їх сила і їхня кара. Поет бачить кінець людських страждань у смерті, які усі людські пристрасті. Але у вірші звучить і інша нота: «є душі, які і в чотирьох стінах поборюють ворога». Може, для щастя лю­дині потрібно передусім заглянути в себе, і в своїй душі, а не за дальніми горизонтами, віднайти Едем своєї мрії.