Колись на крутому схилі гори буйна фантазія позбирала з усіх усюд дерева, і тепер вони створили мальо-вничу строкату сім’ю. Між стовбурами дерев пробивалося світло літнього сонця, простір манив загадковим затишком. Батько, ідучи від дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрівся зі знайомою людиною.
У саду на схилі гори були не тільки розлогі яблуні, а й зовсім молоденькі яблуньки. Так само росли різно-го віку та різних сортів груші. Черешні, вишні, сливи, абрикосові дерева, кущі аґрусу, смородини, порічок, густі малинові зарості. А ще грецькі горіхи, кущі глоду, шипшини, ліщини. Упереміжку з ягідними та плодовими деревами — і дубки, й липи, й черемхи.
Посеред саду вигнались у височінь тополі, білокорі берези світилися, сяяли білизною стовбурів, шумува-ли плетивом кіс.
Гора така, зауважив товариш, — що ні під город не зореш, ні збудуєшся. То кожен господар напроти своєї хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скільки жив у хаті під горою, то саджав дерева. Ото за багато літ і понасаджував.
Старий, спираючись на ціпок, торкався до дерев долонею, наче хотів відчути їхнє тепло або ж передавав їм тепло своє.
Оцей дуб, — показав товариш на ошатного кремезня, — ми вдвох із батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, із іншим чоловіком. Кожне дерево — це пам’ять про ту людину. Батько пам’ятає про них усіх. А біля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: «А з ким же я садив його, не пам’ятаєш?» Звісно, я не пам’ятаю, бо, може, й не знав ніколи. То він аж посірів на лиці, що ім’я людське забулося.
Почувши розповідь товариша, я вже по-іншому дивився на строкатий сад на схилі гори. Колисаний вітер-цем, він обізвався легким шелестом гілля, хистким мереживом тіней, що плавало по траві, голосами птахів, що пурхали поміж віття. Стежачи, як до нас наближається батько, я подумав про те, що він, мабуть, ось зараз іде не просто поміж дерев, а поміж спогадів, які й складають його сьогоднішню справжню сутність.