У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.

Державу Арістотель визначає як “спілкування подібних один до одного людей в цілях можливо кращого існування” (Політика, VII, 7, 1328а). Типи держави розрізняються їм залежно від кількості правлячих : один, небагато (група осіб), усе (влада більшості). Кожен з цих видів держави може чинити як позитивну дію на життя людей, так і руйнівне. Це залежить від того, яку мету переслідують можновладці. Якщо ними керує виключно власний інтерес, особистий егоїзм, то держава стає вороже людям. В цьому випадку  виникають три порочні (“неправильних”) модифікації державного устрою : тиранія, олігархія, демократія. Якщо ж діяльність можновладців спрямовується прагненням загальної користі, то держава придбаває один з трьох позитивних (“правильних”) різновидів. Це: монархія, аристократія, полития.

В питанні про тому, яка з трьох останніх є найкращою, Арістотель в різних творах дає різні оцінки, в цілому віддаючи перевагу монархії. Проте куди важливіше те, що у своєму аналізі громадського устрою Арістотель висуває принцип найкращої форми правління. Такій гідна вважатися та, яка об’єднує в собі достоїнства кожної з трьох, : монархії, аристократії, народного представництва. Саме ця ідея – держави, що поєднує в собі позитивні якості різних систем влади, – стане визначальною для пізньоантичних соціальних переконань, утілившись в кращі зразки політичної практики елліністичних монархій і особливо Римської імперії.