Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої. В перші десятиріччя XVІІІ ст. тут пожвавився національно-визвольний рух проти польського панства. Він отримав назву гайдамацтва і охопив спочатку Волинь та Поділля, а в середині століття – й Київщину. Поступово поширюючись на Захід України, повстанський рух з’єднався там із рухом опришків. Гайдамацькі рухи тривали до кінця 1760-х років й зрештою вилилися у грандіозне повстання 1768 р., що увійшло до історії як Коліївщина.
Тоді ватага із 70 гайдамаків під проводом М. Залізняка, запорожця з Лівобережжя, почала підбурювати селян Правобережної України до повстання, спрямованого на возз’єднання цих земель з лівобережними. За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом підкорялося повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав… На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив І. Гонта – сотник в охороні С. Потоцького, разом зі своїм загоном узявши бік повстанців.
Наприкінці червня в руках бунтівників були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.
Побоюючись поширення визвольного руху на Лівобережжя, Катерина ІІ наказала надати допомогу полякам. Росіяни діяли підступно. Генерал Кречетников 6 липня запросив на бенкет Залізняка, Гонту та інших ватажків, де заарештував їх. Залізняка й гайдамаків царська влада заслала до Сибіру. А Гонту та 800 його людей видала полякам, які піддали відважного сотника жахливим тортурам (здирали шматками шкіру), потім стратили. Голову його було прибито до воріт Могилева. Наступних кілька років польський воєвода Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції.
Подальші події показали, що, надаючи допомогу Польщі в придушенні повстання, Росія дбала виключно про власні інтереси. Коли настав час, російський експансіонізм обернувся і в цей бік. Річ Посполита, хоч налічувала 11 млн. населення, виявилася безсилою встояти. Хвалені «золоті вольності», котрі забезпечували польській шляхті необмежені права, настільки ослабили державу, що нею стало просто неможливо управляти. Цим скористалися агресивні сусіди: Росія, Прусія та Австрія, які між собою вирішили розділити територію Речі Посполитої.
У 1772 р. відбувся І поділ Польщі: Східна Білорусь відійшла до Росії, Галичина – до Австрії. Загарбання останньою Буковини після укладення Константинопольської конвенції з Туреччиною датується 1775 р. ІІ поділ Польщі стався у 1793 р., коли був виданий маніфест Катерини ІІ про включення Правобережної України до складу Росії. Нарешті, у 1795 р. (ІІІ поділ) Росія приєднала й Західну Волинь.
Після припинення існування польсько-литовської держави 62% її території та 45% населення дісталися Росії. А українці Галичини і Буковини потрапили під австрійське панування. Крім того, ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття.
Якщо політичне, культурне й соціально-економічне значення Західної України у XVІІІ ст. було ледь відчутним, то під владою Австрії це становище докорінно змінилося, й галичани та буковинці знову почали грати першорядну роль в історії свого народу.
Аж до закінчення XІX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. При цьому умови життя простого люду характеризувалися одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин Австрійської імперії.
Щоправда становище селян дещо поліпшилося внаслідок реформ в дусі освіченого абсолютизму, впроваджених цісарем Йосифом ІІ. Починаючи з 1781 р., правитель здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження кріпацтва. Так, землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше 3 днів панщини на тиждень, для найбідніших кріпаків встановлювалася ще менша панщина. Суворо обмежувалися додаткові повинності. Селянину надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Сільські громади отримали права самоврядування.
Покращувалося становище греко-католицької церкви, вона здобула рівні права з католицькою та протестантською. В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ заснував у Львові університет, в якому для небагатьох українських студентів було організовано окремий факультет. Викладання тут велося штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою.
Однак вагомого впливу на життя західних українців реформи не мали. Надто обмеженими були можливості економічного розвитку регіону: обмаль землі, нерозвиненість промисловості в містах.
Після смерті Йосифа ІІ (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Скориставшись цим, поміщики змогли майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.