Одним з найбільших катаклізмів української минувшини стало повстання 1648 р., аналогів якому, за масштабами, силою і наслідками, важко відшукати на перших етапах нової історії Європи. А пояснюється такий грандіозний вибух народного гніву тим, що на щойноколонізованих теренах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини, котрі стали ареною повстання, чи не наймогутніші та найбагатші в Європі магнати зіткнулися з одним з найнепокірніших народів, готовим і здатним рішуче боротися за свої інтереси.

Великою мірою ця ситуація стала наслідком прикордонної ролі України, присутністю «Дикого поля». Не в змозі власними си­лами обороняти кордони Речі Посполитої, король дарував магнатам величезні території за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, зі зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох явищ польський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, що невпинно загострювалися.

Після, здавалося б, остаточної поразки українських повстань у 1638 р., вимоги шляхти дедалі зростали: ще недавно вільних селян змушували відпрацьовувати в маєтках панів по 3–4 дні щотижня. Крім того, вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Гнів українців викликало й переслідування православ’я польськими католиками. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Каталізатором повстання стали начебто випадкові обставини: лояльний до уряду, заможний і обережний, 50-річний сотник Чигиринського козацького полку Б. Хмельницький (бл. 1595–1657) зазнає образи з боку шляхтича Д. Чаплинського. 1646 р. той зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина й викрав жінку, з якою щойно овдовілий сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його.

Та справжні причини повстання були набагато глибшими. В чому вони проявлялися?

У політичній сфері: згідно з поль­ською імперською доктриною українські землі проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, а тепер законно повер­нуті до її складу. Тож український народ у складі Речі Посполитої позбавлявся будь-яких перспектив національного розвитку.

У національно-релігійній сфері: колоніальна політика постійних утисків православних українців (абсолютної більшості населення) окресли­лася досить виразно, а в умовах загострен­ня національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

У соціально-економічній сфері: 1) становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового, за суттю фермерського, типу господарства, що вступило в протиріччя з польським фільварково-панщинним, основаним на праці селянина-кріпака; 2) козацькі принципи суспільних відносин докорінно відрізнялися від існуючих у Речі Посполитій і вступили в ан­тагоністичну суперечність з ними, а курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не вик­ликати збройного спротиву; 3) невдоволення широких мас викликали як зростан­ня соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного (Слобожанщина) регіонів.

Рушійними силами повстання стали козацтво й селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі названі верстви прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Зміст бо­ротьби селянства, яке масово покозачилося, полягав у виборенні особи­стої свободи, права власності на землю та сільськогосподарські угіддя. Низи козацтва і міщанство також прагнули знищення кріпосницьких порядків, тоді як українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення. Їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг історії Б. Хмельницький. Він вмів здобувати надзвичайно багато, маючи дуже мало. З юрби некерованого се­лянства і козаків він створив могутнє високоорганізоване військо; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, знайшов нових діяльних ватажків. Нарешті, в сус­пільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси.

Повстання почалося з того, що впродовж січня–березня 1648 р. Б. Хмельницький зі жменькою прихильників утік на Запорозьку Січ, за короткий час вигнав звідти польську залогу, домігся гетьманства, залучив на свій бік 6 тис. реєстрових козаків, заручився підтримкою татар, украй необхідною за відсутністю у козаків кінноти.

Під час переговорів з послами коронного гетьмана М. Потоцького (близько середини березня) повстанці висуну­ли вимоги: вивести польське військо з ко­зацьких земель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої», надати Січі право укладати договори із зарубіжними во­лодарями.

Вважаючи ці положення неприйнятними, Потоцький вислав проти бунтівників військо. Однак Хмельницький розбив польський корпус на р. Жовті Води (29 квітня – 16 травня), а потім, 26 травня, розгромив відступаючі загони поляків під Корсунем.

Домігшись блискучих перемог, Б. Хмельниць­кий мав намір продовжити наступ у центральні райони, тому, рухаючись до Білої Церкви, розсилав універсали до населення з закликами братися за зброю. М. Потоцькому він передав про­граму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільного, з визначеними кордонами, козацького краю. Так було вперше сформульовано ідею ство­рення національної держави.

Через відмову хана Іслам-Гірея взяти участь у подальшому наступі, прагнення більшості козацтва замиритися з польським урядом, а також загрозу вторгнення московського війська як союзника поляків у боротьбі з татарами, Б. Хмель­ницький змушений був припинити похід. Скликана козацька рада вирішила направити посольство до Варшави і добиватися задоволення соціально-еко­номічних вимог козацтва та повернення православним у ряді міст захоплених уніатами церков. Питання ав­тономії козацької України в інструкції обходилося мовчанкою.

Тим часом на заклики Б. Хмельницького український люд масово піднімався проти поневолювачів. Особливо швидко розгор­талося повстання на Лівобережжі. У відповідь Я. Вишневецькийвлаштував справжню різанину. Однак до середини липня, за винятком Чернігова й Стародуба, вся територія краю була звільнена від польського панування.

На останній постаті варто зупинитися окремо. Син брата засновника «Вишневеччини» Михайла Корибут-Вишневецького та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили, котра зробила надзвичайно багато для розвитку православ’я на Україні, – Ярема-Міхал Корибут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах, воєводою руським та гадяцьким старостою. Зрозуміло, що селянські бунти не припали до вподоби ополяченому володарю 56 міст і містечок, власнику до 40 тис. селянських дворів.

Восени 1648 р. повстанська боротьба охопила всі етнічні укра­їнські землі Речі Посполитої. На середину вересня були звільнені Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинсь­кого.

За літо Хмельницький сформував більш ніж 100-тисячну армію. Тоді ж почала визрівати ідея необхідності роз­грому Речі Посполитої й створення власної держави на території, що явно виходила за межі козацького регіону. Польські урядовці засвідчили існування в українців намірів домогтися «відокрем­лення Русі від Корони».

Після того, як зібрали армію й поляки під командуванням звиклого до розкошів Д. Заславського, вченого-латиніста М. Остророга та 19-річного О. Конєцпольського (прозваних Хмельницьким, відповідно, Перина, Латина, Дитина), виникла загроза відновлення воєнних дій.

21–23 вересня відбулася битва під Пилявцями, що закінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога дозволила укра­їнському командуванню перебрати ініціативу у веденні воєнних дій.

Б. Хмельницький вирушив на захід, узявши спо­чатку в облогу Львів (тривала з 8 по 26 жовтня, але гетьман не захотів руйнування міста), а згодом Замостя (6–21 листопада). До середини листопада був звільнений увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністра­тивного устрою. Вперше з часів княжої Русі стала реальною можливість об’єднання українських земель у ме­жах власної національної держави. Однак козацька еліта залишалася в полоні автономізму.

Саме тому Б. Хмельницький та його прибічники припустилися великої помилки: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М. Кривоніс і П. Головацький), 21 листо­пада уклали перемир’я з новим королем Польщі Яном Казиміром, пообіцявши повернути армію «на Україну». Перемир’я справді було потрібним, бо армія втрачала боєздатність й не могла прово­дити взимку наступальні операції на терені Польщі, але в жодному разі не слід було відводити полки від західних рубежів.

Уже під час відходу гетьмана від Замостя поча­ли виявлятися серйозні розходження між його планами та можливими поступками з боку ко­роля. Б. Хмельницький наполягав, щоб польське військо не просувалося далі Старокостянтинова й заборонив магнатам з’являтися до маєтків, розташо­ваних південніше Білої Церкви та на Лівобережжі. В універсалі від 22 грудня до шляхти гетьман повідо­мив її про своє право виступити в разі необхідності на захист населення Західного регіону. Зі свого бо­ку Ян Казимір домагався від нього розпуску по домівках селян і міщан, а також направив у залишені українським військом райони підрозділи коронної армії.

На початку січня 1649 р. армія Хмельницького відійшла до Києва. А 20 лютого у Пере­яславі розпочалися українсько-польські переговори. На цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної бо­ротьби, вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї.

У розмовах з королівськими комісара­ми було чітко засвідчене право українського народу на створення в етнічних межах проживан­ня власної держави, незалежної від влади польського короля. Гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну». Утворена Українська держава роз­глядалася ним як спадкоємниця Київської Русі.

За умо­вами укладеного 25 лютого перемир’я, гетьман добився визнання де-факто авто­номії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав пройти по ріках Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.

Весною Польща здійснює черговий наступ: армія Яна Казиміра прямує через Волинь, військо Я. Вишневецького – через Галичину. Реакція Б. Хмельницького була блискавичною: козаки обложили Вишневецького у фортеці Збараж, а на Казиміра, який поспішив тому на допомогу, напали під Зборовом.

Наступним перемогам Хмельницького завадила зрада татарського хана. Вступивши у таємні переговори з польським королем, той почав вимагати від гетьмана укласти угоду з Польщею, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворен­ня незалежної Української держави. Хан намагався проводити політику «рівноваги сил», що вела до взаємного виснажен­ня України і Польщі й давала можливість Криму відігравати про­відну роль у Південно-Східній Європі. До того ж Ян Казимір пообіцяв татарам дозволити «вільно спустошувати край, повертаючись назад» (іншими словами – грабувати й брати ясир на українських землях).

Під тиском цих обставин 18 серпня 1649 р. Б. Хмельницький підписав невигідний для України Зборовський мир. Згідно з ним, територія держави (Гетьманщини) обмежилася Брацлавським, Київським і Чернігівським воєво­дствами, чисельність козацького реєстру встановлювалася в 40 тис. осіб, передбачалося збереження кріпацтва для селян, а шляхта могла повертатися до своїх володінь.

Внаслідок такої угоди виникли гострі суперечності між козацькою верхівкою та покозаченою голотою – вчорашніми кріпаками. Ці протиріччя заклали підвалини глибокого розколу всередині українського суспільства. Та все ж, юридично Польща визнала систему козацького управління в обумовлених межах.

24 серпня військо Б. Хмельницького припинило облогу Зба­ража. Воєнна кампанія завершилася. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.

Одним з перших трагічних наслідків договору стало жахливе пограбування татарами зе­мель Волині, Галичини й особливо Поділля, спустошення близько 70 міст.

Наприкінці лютого – на початку березня 1650 р. у Києві зібралася старшинська ра­да, рішення якої засвідчили прагнення Б. Хмель­ницького не допустити відновлення національно-релігійних утисків українського люду та обмежити найгрубіші форми експлуатації селянства. З іншого боку, рішення ради зафіксували намаган­ня старшини, яка прагнула посісти в суспільстві місце польської шляхти, перетворити козацтво на привілейований стан, змусити селян визна­ти своє підлегле становище.

Однак стрімко наростаючу хвилю антифео­дальної боротьби зупинити було складно. Селяни і міщани йшли до «козаків джурами» або переселялися за Дніпро й створювали слободи. Посилилися виступи населення на окупо­ваних поляками землях. Влітку соціальна боротьба набрала особливо гострого характеру на Брацлавщині та Ліво­бережній Україні.

Важливе місце у політиці Б. Хмельницького посідала про­блема реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини та зміцнення її державних інституцій. Територіальне ядро козацької України утворили сформовані на початку 1650 р. 16 полків. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, що вирішував політичні, економічні, військові та інші справи. Її ухвали ставали обов’язковими для гетьма­на. Останній очолював уряд й державну адміні­страцію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою. При цьому Б. Хмельницький неухильно проводив курс на зосе­редження в своїх руках всієї повноти влади, а залежність від польської Корони розгля­дав як чисто формальну.

Керівні військово-адміністративні посади займа­ла генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. Тож фактично Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, був воєнізованим державним формуванням, в якому система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну.

На місці станово-шляхетської системи земських і підкоморських судів виросла мережа нових козаць­ких судів. Налагоджувалося функціону­вання державних органів у сфері стягнення податків з населення. Серйозна увага приділялася будівниц­тву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш обездолених (для бідняків і сиріт у кожному місті й селі будувалися спеціальні притулки), а також боротьбі з кримінальними злочинцями.

Гетьманові вдалося домогтися зміцнення міжнародного ста­новища держави. Влітку 1650 р. Б. Хмель­ницький погодився прийняти турецьке покровительство і наприкінці року султан взяв його «під крила і про­текцію неосяжної Порти». Справа залишалася тепер за відповідною ухвалою старшинської чи генеральної ради. Водночас козацька держава уникла загострення відносин з Росією й домовилася з Трансільванією про коорди­націю дій проти Польщі. Гетьман встановив дружні відносини з Валахією, налагодив стосунки з Венецією, розпочав пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Домігшись відмови господаря Молдавії В. Лупула від проведення антиукраїнської політики, Б. Хмельницький почав міркувати про встановлення з ним династичного зв’язку.

Однак проблема нейтралізації негативних наслідків татарсько-польського договору залишила­ся нерозв’язаною. Кримська верхівка домагалася створення антимосковської коаліції (із залученням до неї козацької України) з метою проведення війни, щоб прилучити землі Астраханського і Казанського ханств. А загострення українсько-польських відно­син наприкінці 1650 р. загрожувало зірвати ці наміри й утягти ханство у воєнні дії. Намагаючись уникну­ти участі в них, Іслам-Гірей тривалий час відмовляв Б. Хмельницькому у допомозі і лише під тиском сул­тана направив наприкінці лютого 1651 р. до 6 тис. татар з наказом ухилятися від боїв з поляками.

Водночас польський уряд, щоб не допустити зміцнен­ня Української держави, направив проти неї армію на чолі з польним гетьманом М. Калиновським.

28 червня 1651 р. під Бере­стечком, що на Волині, зійшлися 150 тис. польської армії, в тому числі 20 тис. досвідчених німецьких найманців, проти 100 тис. козаків і 50 тис. татарської кінноти. Битва тривала 2 тижні, однак у вирішальний момент татари покинули поле бою. Б. Хмельницький, який вирушив до їхнього табору на переговори, був силою затриманий зрадливими союзниками. Відпустили його тільки після битви, а скінчилась вона страшною поразкою козаків – загинуло близько 30 тис.

Розвиваючи наступ, до початку вересня польська і литовська армії окупували північні, центральні й західні райони ко­зацької України. Київ пав. У відповідь народні маси розгорнули партизанську боротьбу, що набрала особливо вели­кого розмаху на Поділлі й Чернігівщині. Завдяки організаторській діяльності Б. Хмельницького вдало­ся відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити М. Потоцького погодитися на переговори.

Все ж укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір звів нанівець автономію держави. Її територія обмежилась Київським воєводством, кількість козаків зменшилася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман був підпорядкований владі коронно­го гетьмана тощо.

Зрозуміло, що такі умови не могли задовольнити ні уряд, ні населення козацької України. Про­ти відновлення старих порядків відразу ж виступили широкі кола народних мас, підтримувані радикальним угрупованням старшини.

Намагання Б. Хмельницького стабілізувати ста­новище (шляхом виключення з реєстру 8 тис. козаків, надіслання таємних універсалів мешканцям Брацлавщини з проханням терпляче «зносити підданство панам» й обіцянкою «зняти з них це ярмо» весною та ін.) успіху не мали. Поява на початку весни 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала новий спалах боротьби. Серед радикального угруповання старшини визрів задум зміщення Б. Хмельницького. Хоча змова була викрита, а причетна до неї група полковників і сотників страчена, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни (за словами Б. Хмельницького, борні «Русі з Руссю»), що могла знищити молоду державу.

Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку і розгорнув мобілізацію полків для наступу проти ворожого війська, яке стояло табором під Батогом. У травні Б. Хмельницький вирушив у похід, заручившись підтримкою Криму, що на той час теж був невдоволений політикою Варшави.

1 червня авангард українсько-кримського війська під проводом гетьманського сина Тимоша розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б. Хмельницький. Перемога козаків була повною. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис. жовнірів, у т. ч. половина всіх гу­сар Речі Посполитої.

Поразка поляків викликала масове повстання на­селення проти шляхти, і до початку липня на всій території козацької України відновилося функціону­вання національних органів влади. Українська держава виборола знову свою фактичну незалежність. Гетьман почав міркувати над створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалась його влада.

Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Істотно поліпшилося становище селянства, котре здобуло особисту свободу, влас­ницькі права на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Ук­раїнці почали відігравати провідну роль у житті міст. Пришвидшився процес формування нової еліти суспільства, що активно формувалася, насамперед, з представників ко­зацтва.

Щоб уникнути продовження війни, Б. Хмельницький намагався в ході дипломатичних переговорів схилити Річ Пос­политу до визнання незалежності Гетьманату. Однак польська верхівка вияви­лася неспроможною відмовитися від імперської ідеї відновлення свого панування.

У лютому 1653 р. 8-тисячна польська армія вирушила в напрямі до Умані, знищуючи на своєму шляху десятки міст і сіл. Та після пораз­ки під Монастирищем, вона відступила з території Української держави.

Весною 1653 р. міжнарод­не становище Гетьманату несподівано ускладнилося: Б. Хмельницький, домігшись одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря, не передбачив негативних наслідків цієї акції. Османська імперія виступила проти включен­ня Молдавії в сферу політичних інтересів України.

Почали проявлятися й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Внаслідок воєнних дій сильного спустошення зазна­ло Правобережжя (було знищено понад 100 міст і містечок). Разом з голодовками, епідеміями чу­ми та холери (1650–1652 рр.) вони зумовили тяжкі демографічні втрати (обезлюдніли цілі райони). Значна частина козацтва через скрутний матеріальний стан не могла виконувати військову повинність.

Саме ці фактори у поєднанні з особистим невдоволенням, грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії викликали 20 червня 1653 р. масовий виступ во­яків у таборі під Городком (Поділля) проти політики Б. Хмельницького. Гетьману довелося відмовитися від продовження походу у Галичину й по­вернутися до Білої Церкви. Влітку він припустився нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої 6–8-тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Погіршилися також відносини з Кримом і Портою.

А в похід проти козацької України виступило нове польське військо на чолі з Яном Казиміром. 29 вересня король виступив до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Цер­кви. Однак, дізнавшись про об’єднання українсько-кримського війська, вирішив поверну­тися і зупинитися табором біля м. Жванець, споді­ваючись на підхід союзників. 21 жовтня там розпочалися воєнні дії.

Б. Хмельницький підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовитися від проведення битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх обло­ги. Вже на початку листопада ті опинилися майже у повному оточенні. До середини грудня від голоду й холоду померло близь­ко 10 тис. вояків і слуг.

Однак Ян Казимір знову зумів домовитися з ханом. Крим погодився на негайну окупацію Гетьманщини польськими підрозділами, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Тож політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: вони не передбачали навіть української автономії в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.