В першу чергу назвемо давніх германців – готів. В першій половині І тис. н. е. частина їх зі скандинавського регіону через територію Польщі вирушила на південь і досягла в ІІІ ст. н. е. земель Волині та Поділля. Тут вони мешкали поряд зі слов’янсь­кими та іншими групами населення. Рух германців продовжився й далі – у напрямку берегів Чорного моря. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так зва­на держава Германаріха, яка об’єднала на деякий час під зверхністю готів різні народи: давніх слов’ян, фракійців, сарматів, пізньоскіфські племена. На території Дніпровського Правобе­режжя остготи (східні готи) проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, залишені якраз різноетнічною людністю імперії Германаріха.
Величезні зміни сталися в Надчорномор’ї після вторгнення в 370 р. у степи Східної Європи тюркомовних гунів. Вийшовши з приуральських степів, вони, як і інші кочовики, рвалися за здобиччю за Дунай, до багатих європейських країн. 3 добою гунів, вважається, почалася середнь­овічна епоха – було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась етнографічна карта.
Римський історик Амміан Марцелін так описує гунів: «Одяга­ються вони в полотняні сорочки або шкури, харчу­ються сирим м’ясом та корінням… не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різни­ми місцинами… з кибитками, у яких проходить їхнє життя… Знай­шовши місцину, рясно вкриту травою, вони роз­міщують свої кибитки колом… знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах… Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопаш­ного бою. Озброєні вони мечами, далекобійним лу­ком та арканом, яким стягують противника з коня».
Захопивши Приазов’я, розгромивши Боспорське царство, в 375 р. гуни розбивають в межиріччі Дністра і Бугу війська Готського союзу. Імператор переможених готів Германаріх покінчив життя самогубством. Збереглися відомості, що його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни ж виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара.
Після розгрому германські племена до кінця ІV ст. перейшли далі на захід (крім деяких, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії). Сарматські ж племена з розпадом черняхівської культури приєдналися до гунів.
Прорвавшись до Центральної Європи, гуни стали силою, що наводила жах на всю Європу. Після спустошливих набігів кочо­вики створили свою державу в Паннонії (Нижнє Подунав’я). Її розквіт пов’язаний з іменем талановитого полководця Аттіли (правив з 445 р.). Але після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.
Спад­коємицею Римської імперії, після її занепаду, на сході стала Візантія, котрій вдалось утримати свої позиції в Криму до середини VІІ ст. н. е. А в регіоні причорноморських степів з кінця V ст. хвилями прокочувалися представники тюркських племен болгар, аварів, угрів та хозарів. Це посилило тиск на візантійські во­лодіння варварських племен і змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Однак потребували захисту й території передгірсько­го та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.
Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527–565) у південно-західній частині Кримського півостро­ва була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини. Це позбавляло кочовиків можливості напа­дати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з’являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт – Сугдея (сучасний Судак).
Візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поши­рення християнської релігії. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допо­могою візантійських майстрів.
Болгари й угри, перейшов­ши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн – Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою з долею більшості кочовиків. Її засвідчує все та ж «Повість временних літ»: «Ці обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів (союз племен на Волині).., і насильство вони чинили жінкам дулібським… Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і помер­ли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».
Накопичуючи під час військових набігів великі ба­гатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовля­ють «скарби» VІІ–VІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещепина, Нові Санжари, Глодоси, Воз­несенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї тут знаходили різноманітні коштовні речі. Очевидно, це були поховальні чи по­минальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров’ї цих часів.
У VІІ ст. частина Східного Криму потра­пляє до складу Хозарського каганату, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння.
Каганат був могутнім об’єднанням, вплив яко­го певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. Хазарія протис­тояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов’янських – полян, сіверян, в’ятичів, ра­димичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх на­селені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могиль­ники, котрі виступали головним осередком Хазарії на прикордонні зі слов’янами.
Крім кочівництва, що було привілеєм вищих про­шарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, посередниц­твом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу перебувала військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов’янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, христи­янство та іудаїзм.
На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя. Тут, північніше басейнів Прип’яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов’янами. Останні виявляли вели­ку активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.